Д В А Н А Д Ц Я Т Ь    М І С Я Ц І В

 

 

 

 

ВЕРЕСЕНЬ

 

 

               І

 

Зелено ще, аж надто,

аж піниться, мов на дріжджах смарагд.

Ганні й мені розпросторилось в хаті.

Як там діти? Мовчить апарат.

 

А вітер поважно читає долю

на роздолонених листках винограду

в минулому часі: зеленіло, цвіло...

Уже вибираєм картоплю.

Звариш – і не жувати.

Верхніх зубів – як не було.

 

 

               ІІ

 

Опівночі хтось бив собаку...

Мо’, й заслужив, чи знудьгувалася рука,

що цілий тиждень не торкалася паска.

І ойкав пес по-людському і плакав.

Останню сигарету перед сном

палив на ґанку і дививсь на місяць.

Ніяк душа моя не нагрівала місця,

вертілась, вібрувала, як млинок

серед осіннього порожнього городу,

де все зібрали. Та й кротів нема...

Світ проминає, бо гряде зима.

Та чинить люту екзекуцію господар.

Ритмічно б’є – на три четвертих:

на два і три пощади просить жертва,

удар – акцент – і крик – на раз, –

мов справді диригує вальс.

О руки братні, потоміться

від палиць, від кнутів і від попруг!..

Я чув, як струнно обірвавсь ланцюг, –

і  пес помандрував на повний місяць.

 

 

 

 

ЖОВТЕНЬ

 

 

               І

 

Мені затишно в цім селі,

де біля хвірток зліва, а чи справа –

два стовпчики і дошка – лава,

проста, у колір літньої ріллі.

Трапляються й фарбовані, проте,

коли себе заклично пропонують,

міркується, воно – не для людей,

а щоб сусіда переплюнуть.

Мандрую до крамниці. Лавам сумно...

Хіба листок на котрусь упаде...

Затишшя барв. Думки і думи –

хисткі щаблі в грядущий день,

немовби вгору, в позачасся,

у позасуєтности дзеркало німе –

куди не глянь, в собі саме,

де – лише дух і, може, щастя.

І ближчаєш – пасовиська зірок

лишаєш збоку, як вечірнє місто,

занурюєшся в дзеркало імлисте –

на лаву пада ще один листок...

 

 

               ІІ

 

Статечний ліс, замислений і строгий,

немов сонети Зерова чи й більш.

Мандрую в Бахмач. Цю стару Батуринську дорогу

старий дола велосипед через знемогу.

І вияєчується вірш,

бо їхать в парі веселіш.

Супутник я йому, бо значно далі

прямує він, а може, й ні.

Хотіти... бути. В рамочці печальній

у кума Кості на стіні –

цей Зеров-муж. А в міжкнижковій множині –

сонети, наче ліс хоральний.

 

...Осінь як сон, що його я побачу посмертно,

шлях, як любов, що пізнав її тут.

Мій віслючок, хоч обдертий, та впертий,

на гуму намотує ґрунт.

З нас когось по дорозі не вб’ють,

і не сточать когось із нас черви:

осінь, рядки чи любов – комусь буть.

Зорані ріллі. Скирти холодні.

Зимно рукам на кермі.

Такий я самотній сьогодні –

такі ці слова навік-віки самі...

 

 

               ІІІ

 

Доля трави обіч траси, що диха

сморідом мото- й автомурашви, –

як на людей, надто прісна і тиха,

всеповсюдно-ніяка ця доля трави.

 

Доля людини, що квапиться завжди,

припасовує долю собі, мов паски рюкзака, –

зором трави, що попереду, збоку і ззаду,

нелегка оця доля – досмертно людська.

 

І от защеміло насамкінці шляху і жовтня,

на вечірнім узбіччі присів ще живий.

Повз ревіли авто і зривалися в темну безодню –

він стогнав-римував щось про долю трави.

Лише Бог його чув – і не я, і не ви.

 

 

               IV

 

Вчора – сонце сліпе, а сьогодні вже дощ

пуантами крапель шиби мережить.

Ранкова душа поривається до

водонапірної вежі,

де порожнє лелече гніздо.

 

Душе, там пустка і вітер, а тут –

мрія про Вежу, і чай, і самотність.

Лелекам додому накреслимо путь

у молитві Господній.

Лелеки почують і в небо зведуть

 

стрілодзьобів червоний вогонь

між чужинських купин непривітних

понад нашого Бога – до Бога свого,

щоб ми їх дочекались у квітні,

попрохають смиренно його.

 

 

 

 

 

ГРУДЕНЬ

 

...першого зимового вечора прийшов до тебе, куме, на чай, однак у твоїй хаті було темно – перегоріла остання елек-трична лампочка. Парафінової свічки нам вистачило, аби наповнити чашки. Чаювали навпомацки, слухали музику – за вікнами притлумлено світився сніг...

 

Чай терпкий і терпкі Бранденбурзькі концерти

у самісінькім центрі безмежного світу –

у натопленій хаті твоїй матіївській.

Ще живі, ще запитуєм тихо у смерти,

де межа між пітьмою і світлом,

як не стало ні лампи, ні свічки?

 

Так доречно живі, такі вчасно щасливі –

і отак, не питаючись, жив би:

де тут Бог, де тут Бах?

Прочинилось нечутно щось кругле в молитві –

лише сніг, лише зоряна прірва у шибі...

А чи є там життя на зірках?

 

Ми – довічні питання, хвороби і рани,

шукачі співплачів і співран перехресних –

і ніколи ніяк не дізнатися нам до пуття:

хто тепер там, де сполохи телеекранів,

де сусіди твої роботящі і чесні,

і чи є отам стигми життя?

 

 

 

 

 

ЛЮТИЙ

 

До часу сніг зійшов. Зима заплуталась,

чи вже вона в гостях, чи це ще вона вдома.

А диктор з радіо нам повідомив:

така температура в лютому

зареєстрована була століття тому.

 

Поля відкрилися озимими букетами –

це ікебани між надією і смертю.

І ти не квапишся знімати светра,

бо там он копачі натужно й люто хекають –

земля на цвинтарі ще мерзла на півметра.

 

Кружляє вороння понад довгобудовами,

їх послідом знакує сотий рік...

Така петля – лиш раз на весь твій вік.

Пильнуйся і вартуй – тут все неґарантоване:

і небо, і земля, і птах, і чоловік.

 

20.02.95 – Бахмач