Л И С Т И    З-П О З А   Д З Е Р К А Л А

 

(Сорок дев’ять поезій у прозі)

 

 

У  МАНДРИ

 

Самотня далека крижина, коли б не остання, в темній воді глибокої березової  річки – це ніби потаємні двері, що відчинилися твоїм очам зовсім недаремно. Але вийти ще не зважуюсь. Рідкий і, певно, вогкуватий сніг – в найсухішій галузці озвалася пам’ять про зелених дітей – тихо лягає на світанкові сосни.

...і спокійне проминання вже сухих очей матері, ще мужніх батькових очей. Невиразно на горищі в сіні світяться тогорічні яблука. Але чий то погляд  невідступно іде за мною аж до околиці і на віки вічні лишається там, зайнявши належне місце в лавах любої серцю варти? Невже ніхто з вас насправді не помер, баби мої Василино й Оришко, діди мої Федоре й Данило? Світять мені тут, щоб світло чужинське не забрало в полон мою душу і мову, щоб світило навстріч і кликало, а текло мене завжди назад.

 

 

ЗА   ЗОРЯМИ  –  ЗОРІ

 

Які далекі й холодні зорі! Кажуть, за ними теж зорі, і далі – знову зорі. Так незатишно думати одне про одного перед оцією неоглядною далеччю. Що важить солодке тепло твого тіла, котре збирав своїми пальцями, мов запашні суниці, чого воно варте отут і отак? Мабуть, і ночі жахають людей не грабіжниками, а зірками. Вони їм багато на що натякають, багато про що лиховісно нашіптують. Отож і ти вкладай дітей, лиш зайде сонце. Вони ще встигнуть згодом напитися холодного нічного неба. Це кажу тобі я з-поза дзеркала, позбавлений волі і вибору.

 

 

КРАПКА    НАД    “і”

 

Безмежно великому протиставити безкінечно мале: жорстоким сузір’ям – вишукані черевики, галактикам – розмальовані ложки, незбагненним космічним законам – неухильну звичку здоровити одне одного з добрим ранком.

         Брязнули ложки-тарілки –

         Дайте по чарці горі-і-ілки...

Чуєш, як вони тужаться дістати до отої маленької крапки над “і”?  Але ти не чуєш, жінко. Пісня не може ні чути, ні бачити себе збоку. Молодиці, дядьки, наречена в білому і перед нею – “квочка”... Ану, ще! Голосніше і далі! Ага, зорі! Ану.

 

 

ПОМСТИШСЯ    ЗОРЯМ

 

Давно я розтрощив своє приватне дзеркало дощенту. Тепер мені холодно: далеч неоглядна і вічність. Дні і ночі марную над тим, аби все те зібрати докупи, як було, повернути йому форму первіснодитинну, цнотливу й чарівну, чистоту води непочатої. І побачити в ній себе, аби знати, яким іду до вас – назавжди. І сказати лагідно та буденно: нарешті почалося. Чи збагнеш аж тоді, що стоятиме за простим словом “нарешті”, за дієсловом затертим “почалося”? А я знатиму напевне, хоч тоді це вже нічого й не важитиме. Бо лежатиму горілиць, а зорі видивлятимуться в мої очі, мов у люстро. Але ти помстишся їм за мене, за бабів і дідів моїх. Ти прийдеш і закриєш мені очі, аби вони вже ніколи не бачили себе в єдино істинних свічадах болящої душі.

 

 

ГРА

 

З-поміж людей був хоч один справді вільний від тіла, суспільства і землі? Чи одна лише смерть дарує таку ідеальну волю? Котрий із шляхів до неї найкоротший, а який – найдовший? А мо’, не варт і мізкувати та балачку починати про те, що відмежоване від нас нездоланним муром? Лежу собі в темряві і химерую з отакими дурисвітними, як на в’язницю, загадками. Монотонно цокають на стіні “ходики”, і  знічев’я малюю собі картину, ніби раптом їхні стрілки починають рости, пружним натиском рвуть о-пів на першу ночі замкнене цифрове коло, далі – стелю, виростають з атмосфери і губляться поміж зірками. А зірки несподівано стають подобивом очей: твоїх, наших дівчаток, інших близьких і далеких людей, що їхніх імен, може, ніколи й не дізнаюсь. І так легко мені засинається, наче летиться. Мо’, це і є воля?

 

 

СУХІ   ОЧІ

 

Чи вже хтось ізняв з мене обов’язок без одпочину судити себе? Чи вже хтось дав мені право бути суддею ближньому? Може, і немає таких, що справді завинили, а є лиш далекі, чиї вчинки простіше буде означити лихими чи ніякими, аніж добрими? Адже друге потребує хисту поціновувача добра, а звідки хист, як ми не навчилися вирізняти найближче до нас добро – те, що з нами? Нарешті скресла, жінко, Десна і зійшли з тутешніх горбів сніги. І даруй мені, що й досі не знаю, кого більше хотів би побачити на одному з отих залитих могутньою квітневою ясністю пагорбів – тебе з дітьми, маму-небіжчицю чи того праведного чоловіка, що одповів би на всі мої люті запитання, а чи, принаймні, змив їх соляні розсипи з незагоєних думок? Та не буде нікого – сухим очам сльози не сотворити.

 

 

ПАМ’ЯТЬ

 

Коли  заснула твоя і моя гірка пам’ять,  з різних точок, мов у банальній задачі з шкільного підручника, ми вийшли у велику і нашу  спільну темряву. Неуважні учні – так нікому і не вдалося вдовбати в наші голови, що хату може спалити блискавка, а дітей – забрати чума або війна. На превеликий подив наших учителів ми зустрілися, звили гніздо і зловили в ранній капусті двох дівчаток. Навіть бібліотеку вдалося нам зібрати і купити пральну машину. Аж тоді наша вселюдська пам’ять, мов біль зубний до лютого похмілля, збудилася. Кожну прожиту нами хвилину нанизує вона на свій пильний погляд, мов на в’язальну спицю. Настрахана душа наосліп шукає чогось в нічній квартирі, натикається на меблі – у серванті тихо плаче кришталь. І вже й книги, найпотужніші книги не несуть нам ні відповіді, ні розради, ні забуття!

 

 

МІСЯЦЬ   І   ТИ

 

Стає гірко, як подумаю, що сила-силенна моїх освідчень в неземних почуттях до тебе лишились темними, мов сни глибоководних риб. Одного разу в Конотопі я зійшов з трамваю і не знати чому зупинився посеред вулиці. Блідий місяць висів у холодному світанковому небі, яким воно буває лише на початку березня. Тоді мені виразно спало на думку, що саме отакою, як оцей місяць, мала бути душа дуже древнього поета Тао Юань-міна. І лиш оце тепер, через два роки по тому, напружено згадую, чи думав тоді про тебе? Не міг не думати. Хоч, може,   т  о  д  і    я  кохав тебе менше, ніж тепер. Але тобі необхідно бути певною, що я завжди думав про тебе. Хай у пам’яті одне одного ми залишимось кращими, ніж були, – такими, якими ще будемо.

 

 

НА   ВЕСІЛЛІ

 

Згадалося, як на нашому з тобою весіллі небіжчиця-мати вчила: “Люди даруватимуть – поклоніться, але не дякуйте. Так треба.” Все збирався і не встиг запитати, чому так треба. Інші ж материними словами мені того не скажуть. Отак і залишилася таємниця в пуп’янку. Отакою ми її і дітям передаємо: “Доля даруватиме – поклоніться. Не кленіть і не дякуйте.” Так треба.

 

 

ТАКІ   ВТІХИ

 

Мов з іншої планети, пишу звідси тобі і дітям. Повір мені, на знайденій мною в загублених світах новій землі усе велике, мале й геть зовсім дрібне сплетене одне з одним так туго, так чарівно, що й годі цю унікальну єдність з чимось порівнювати. Ось днями зауважив, як на пагорбку під дощатою огорожею вибився з-під землі кущик полину. Я відщипнув листок, розім’яв його вказівним та великим пальцями і понюхав: голова пішла обертом! Ніби цілу кальпу, а не чотири місяці, тривала зима у в’язниці, таким дивовижним видався мені тут запах полину. Отаку маю цьогорічну весну, таке житло земних утіх, таку планету, яка не далеко і не близько, але глибоко, і котру хотів би з’єднати надійною кладкою з нашою непевною землею.

 

 

ВДРУГЕ   НАРОДЖЕНИЙ

 

Поїздами, кораблями, літаками, потоками талих і дощових вод, а ще за ногами рознесло скалки розбитого мого люстра по всьому світу. Сідаю до столу і марно напружую пам’ять, уяву силую: яким воно було? Опускаються руки, вичовгується ліктями на столі, замусолюється цнотливий папір. Жодного разу не вдалося впевнено почати і за рядком рядок реставрувати хоча б один з можливих варіантів того прадавнього дзеркала. Лиш мандруючи подибую в краях чужих, у далеких душах, в закапелках найнесподіваніших скалки. І нахиляюсь, і вклоняюсь місцю, аби повернуло мені моє. Записую, занотовую, відправляю їх у конвертах тобі – охоронниці моїх скарбів. Від листа до листа – безмежно довго заповнюватиметься рама, оживатимуть поволі береги мого текучого дзеркала. Нестиме воно колись на своєму свічадному тлі сліди давньої катастрофи – тріщини і щілини поміж невдало припасованими одне до одного шматками. Сліди катастрофи, але свідчення нашої трудної перемоги над хаосом. Так тяжко шукати і згадувати. Мов народжений удруге, котрий тужиться згадати перше своє життя, страждаю невимовно. Але немає іншого способу бути.

 

 

МАЛИМИ   ЛІТЕРАМИ

 

Пишу малими і гарними літерами. Хочу, щоб вони були такі вишукані, ніби родимки на тілі наших дочок. Потаємні думки справді гарні, коли їх викладають на папері дрібним і ніби аж беззахисним почерком. Навіть твоє ім’я, аби його треба було згадати, написав би малими літерами в оцій пітьмі наосліп, а потім присвітив сірником і переконався б чи й справді гарно? Але твого імені не треба згадувати – хай це буде пора, коли його ще й на світі немає. А є лиш ти – давня жінка перед іще давнішим дзеркалом.

 

 

ТО   Я   ГУКАВ

 

Не пам’ять про Бога, котрий полишив нас, і не надія на Бога, що, можливо, невдовзі знову прийде дурити блаженних марновірців... Не пам’ять, не надія – це я. Штани з блакитної джинсової тканини, сіра куфайка, дешеві важкі ботинки-“гади” – це теж я. Крик, що тобі наснився, і ти прокинулась – і дивишся в темну стелю: хто і звідки подав голос? А то я гукав. Он ще дзеркало тепле від мого дихання. Але й мізинцем його не торкайся. Не треба, щоб ти знала напевне, що то був-таки справді я.

 

 

АБДУЛА

 

Звідки, чого, куди йду, питаю себе все рідше. На палубі СРТМ “Альдебаран” бачив якось пса Абдулу. Розповідали мені рибалки, ніби все його життя заповнене кораблями, щорейсу – іншими. Незмінною віссю цієї собачої гри в кругосвітні мандри лишається море.

 

 

МОВ   СВІЖА   СОРОЧКА

 

Мене й досі непокоїть думка, чи я завжди маю право казати вголос те, що думаю? Чи таке вже й природно безумовне це право, чи його треба зростити до рівня необхідности говорити привселюдно? Навіть уночі будить мене це питання і кружляє довкіл жевріючого багаття свідомости, аж доки все знову не розчинить сон. А вранці я про все забуваю і з моїх вуст, мов з квітів нектар, п’ють солодкі слова барвисті метелики безпричинної радости. Ось маєш: “Люба моя, мов свіжу сорочку, твоїми руками випрану, вибілену, клітиною кожною приймаю новий день.” Ось так отут починається право говорити вголос. А де закінчується?

 

 

РОМАН-РОБІТНЯ

 

Пам’ятаєш моє квітчасте візерункування довкола задуму книги “Визначити мистецтво”? То був ранок з потворою, котрої не розумів і боявся. Далі на наші й без того заморочені нестатками голови впав одинадцятимісячний капітальний ремонт квартири. На той час я вже такою мірою приручив страховище, що навіть дав йому цілком домашнє ім’я – “Ремонт”... Аж ось коли, аж ось де постала мені Книга Єдности, аж ось як – “Житло”. Вже орієнтуюсь у ній так впевнено, як сліпий у будинку, що був йому притулком кільканадцять років. Навіть аби постав перед моїм втомленим і усміхненим зором тепер чоловік-провісник і сказав, що ніколи не закінчу ремонт, я б лише очима провів його слова, мов паперового змія в альбомній високості. Адже те вже мало важитиме. Кожну тугу струну роману відчуваю ледь не фізично. Доторкнусь до неї спомином про вас, думкою про померлу маму, мрією ще побачити батька, Миколу, Костика – і слухаю солодкий поклик вірної мені потвори. Певно, я вже сам став житлом.

 

 

ОСТАННІ ПОЕТИ

 

Кожен свіжий номер газети і сюди доносить все тривожніші голоси з найдальших кутків світу. Одні стверджують, що війна неминуча, інші – що людина ніколи не допустить катастрофи, треті когось переконують, що за мир треба боротися. Одному сонцю до того байдуже. Воно вже не любить нас і поволеньки холоне. Щоночі приходять до мене звірі, квіти і птахи, прохають, аби і їх узяв із собою. “Я не можу взяти ваші тіла, надто страхітлива ноша, але заберу і порятую ваші душі. Від усякої тварі – по парі.” З великим смутком дивляться менші з братів на мій ковчег, а я вже котру ніч схлипую уві сні, бо з хвилини на хвилину може трапитися лихо, а ти все, жінко, баришся, ніби не про життя дітей ідеться...

 

 

НЕПОДАРОВАНА   КВІТКА

 

Це трапилося тими днями, коли я очікував на другий твій приїзд до мене – з одягом і грішми, і ще не був певен, вдасться мені захистити цього року диплома чи ні. Побачив якось неподалік від нашого цеху в передзоннику маленьку квітку в осінній траві, і чимось вона мене зворушила. Мо’, тим, що була геть самотня і предивно мужня в цій днині, а може, сама по собі просто була гарною: розміром з двокопійчану монету, рудаво-червона зірка з променями, окантованими соняшниково-жовтим. Квітка мала довге і тонке стебло, але висотою не видавалася з-понад трави, а нахилилася в рівень з нею. Тоді я поклав зірвати квітку і подарувати тобі, коли приїдеш. Адже нічого іншого, що можна було б подарувати жінці, я не мав... Потім було мені не до квітки. Ти ж знаєш, майже все тоді нам вдалося, як бажали. “Хазяїн” ризикнув навіть без конвою, просто під моє чесне слово відпустити мене в Москву до Літінституту на захист. Диплом, що на три чверті належав тобі, я отримав. І лишень сьогодні, коли йшов на роботу, вперше після повернення сюди звернув очі на те місце. Я навіть не сподівався її там побачити. За два тижні дерева геть зовсім розгубили літній оксамит, а клен біля курилки відгорів і листя його побралося дивними, ніби сажа, плямами... Квітка мене дочекалася. Вона майже нічим не змінилася, хоч трава навколо неї зжовкла і зблякла.

 

 

ЯК   СВІТ   СТАРА   ЖУРБА

 

Кажуть, сьогодні вночі навідувався сніг. Пролітав він і зранку, коли квапилися на роботу. Пронизливий вітер з Десни обпікав лице. Запалив цигарку і вирішив навідатись до квітки. Вона пережила ще й цю ніч, лиш на її серцевину лягло зо дві-три крупини снігу. Я присів і дихнув на квітку – ті вісники зими враз занепали.

Лишилося квітці бути не більше доби. З того й не журюся. Осінь – велика, древня і сумна мова. Я знайду в ній стримані слова, аби спокійно розповісти про квітку моїм дівчаткам. Якщо вони цього в своєму житті не знатимуть, то    щ  о    вони тоді знатимуть?

 

 

РЕКВІЄМ

 

Власне квітки вже й нема. Лиш пильно пригледівшись до тої замерзлої стеблини, можна здогадатися, що то була-таки квітка. Але така висока пам’ять про неї. І про маму, і про тьотю Пріську, і про Грицька Чубая, і про Івана Петровича. Аби й ми по всьому світилися так тихо на пагорбках людської пам’яти святим снігом.

 

 

ТИ   НЕ   ЗРОБИШ   ЦЬОГО

 

Все ж добре, що ти мене не бачиш! Всього лиш тонке скло, покрите сріблом, поміж нами – дзеркало, а ти не бачиш мене. Що може бути простішим, аніж розбити дзеркало. Взяти до рук найперше, що трапиться на очі, і вдарити річчю прямісінько в перенісся отій жінці, що їй вже за тридцять і вона з відчаєм дивиться тобі в очі. З дзенькотом посиплеться скло, через стіну насторожено примовкне радіо, прокинуться діти. І ти побачиш нарешті мене. Оглянешся – і побачиш наших малих дівчаток, розгублених, в нічних сорочечках до п’ят – що ти наробила, мамо? Але ти вже ніколи не побачиш себе. Як от я, приміром.

 

 

КОТРИЙ    ПИШЕ

 

Але ж це не я пишу, врешті-решт, моя люба, – не батько твоїх дітей. Не про тебе і не про мене, не від мене і не до тебе, якими були ми, – ці листи. З обширів пам’яти на поля уяви, минаючи провалля дійсної суєтности, течуть і летять анонімні фантазії. Той, хто пише, міг би бути мною і я міг бути ним, аби навчився літати, а він – ходити по землі. Аби він полюбив її, мою дивну планету з високими тополями і пальмами обіч доріг! Аби повірив, що нема в світах планети понад Землю, нема в Землі землі над Україну. І нема й не буде в усій Україні поряднішого за чоловіка, котрий носить у своєму серці пекучу мрію про житло для жінки і дітей, для сусідів близьких і далеких, для братів і сестер... “Життя закінчене... Нема чим дихати...” – хрипить у пах прострілений Пушкін. “Світла!” – капризує одновухий напівбожевільний Ван Ґоґ. І вже холонучою рукою тримаючись поручнів, несе їм з березневого Петербурга свічку Шевченко. І падає – аж земля гуде. Котрий писав...

 

 

ПО   КАЗКУ

 

Тіні збігаються до гурту і, мовби гумові, розлітаються навсібіч – тіні  осліплених чужим сонцем птахів. Над птахами, над гріхами, вашими і моїми власними, многотрудним дзвоном у моторошній високості – самую я. (“Розкажи мені, татку, казочку...”)

Волосся твоє лляне, доню, на білій подушці, наче острівець, легкий і теплий, посеред нічного моря. В глибинах його важкі риби розкривають і розкривають роти, спрагло ковтають ними сутінкову воду, визбирують крихти світла, посіяного на дні, – і німують, скільки й часу на землі; цівкою диму в’ється з дна мул... Аби ж підвести хоч до очей свинцеву руку і зіпертись на неї гарячим чолом.

Натягуєш ковдру до підборіддя – по чотири пальчики на ковдрі з обох сторін милого личка лишається. Засинаєш. Мо’, хоч у сон до тебе постука чарівна історія, котра сьогодні майнула повз дзеркало так хутко, що й обрисів її там не встиг завважити.

 

 

ПТАХ

 

На безлистому кущі метрів за сто від вікна щойно сидів дуже великий, здалося здалеку, з півня завбільшки, птах. Ось він полетів, а я ніколи так і не дізнаюсь про колір його крил, не побачу себе в його очах. У споминах моїх бовванітимуть непевні контури птаха на голому вітті та вряди-годи оживатиме ледь чутний поступ смутку поміж сухого очерету довкола. Легкий сніг падає на просвітлену траву. Він майже розчиняє далекі будівлі на задньому плані, ховає ближчі високовольтні стовпи. Натомість – сніг ніби відчиняє вікна. Колись було лячно навіть наблизитись до них. Аж тепер зоддалік дивлюся і про все потроху здогадуюсь.

 

 

ФАНТАЗІЯ   З   КІНЬМИ

 

На холодних спинах коней задавнений піт поволі стає бурштином; хвилі твойого шепоту, кохана, виносять його на осінній берег – всенький світ підводиться навшпиньки, аби заглянути в нічні наші вікна. І непокоїться час бджолою в твоєму волоссі, жоно, – бджолою із золота ярого – і не впокоїться аж до ранку.

 

 

РОЗКОПКИ

 

Розпочинаючи писати “Листи з-поза дзеркала” навіть не припускав,  ч и м   вони стануть для нас усіх, тим більше не можу тепер передбачити, до чого це кінець кінцем спричинить. Хоч сповідую оптимізм, все нестерпніше стає анатомувати хроніку великої і світлої мрії про    о  т  у   ,  ще ніким, ніде, ніколи не бачену хату. З прискіпливою ретельністю археолога-практика вглиб, ушир і вгору перебираю по крихітці, по архетипу вікопомні епохи, найуніверсальніші міфи. Та лише моя мізерна людська пам’ять  вряди-годи напуває мене радістю. Лише там я знаходжу реалії, що потверджують чистоту і святковість моїх задумів. З грядущого ж уява найчастіше вихоплює химерну картину, ніби на випаленій кимось дощенту землі, як пучка один-однісінький, муж продовжує будувати дім для любих мертвих, для найкоштовніших споминів. І тоді розраджую себе, що це, либонь, не що інше, як розлади психіки, спричинені алкоголем. А коли ні?

 

 

ОБРАНЕЦЬ

 

Вже вибрав поле для герцю – і поле мене обрало. Призначив собі найтемнішу діру в часі – і той день мене визнав, аби осяяв його собою.  З вавілонського безладдя мов узяв собі найчистіші слова моєї матері-українки Рози-Катерини – і вони назвали мене побратимом. Обрав і обраний – слава тобі, Господи! Колючий тернівник самотини живиться соками того, що я обрав, і заростає мене, обранця, з головою. І мушу ставати до поєдинку з власною самотністю. І нема мені в світі ворога понад мене і поле, обране мною.

 

 

СНІГОВА   МОВА

 

Збіжать літа, і ми вже не будемо, жінко. Якогось дня наші правнуки захочуть довідатись, про що я тобі писав з-поза незатишного і гіркого новгород-сіверського дзеркала. Оці листи вони вже зможуть прочитати, мабуть, хіба зі словником,  придбаним у букіністичній крамниці. Українська мова на очах тане – одинакам не по силі її врятувати. Та запитую себе: що тобі, небораче, зрештою, з того? І продовжую творити твій образ, кохана, ніби з найпершого снігу, з ранкових сонячних променів, з подиху вітру. Що мені до бронзи і каменю, коли з-поміж всього твоєї чистоти варта лише українська мова?..

 

 

ТРЕБА   КАЗАТИ

 

Тут я рубаю підошву на хатні капці. План виконую відсотків на двісті, бо працюю ще й у позанормовий час та й на вихідні часто волію сюди ховатися, отож і платня доволі добра капає на рахунок. Якусь дещицю, може, повезу колись родині. Та й сякий-такий час думати і писати маю. Отак я зміг би виконувати яку-завгодно іншу роботу, нічим не гіршу і не кращу. Усвідомлюю, що з багатьох причин, про котрі тут зайве розводитись, суспільна значимість того, що робить Кашка, мізерно мала. Не конче необхідним для таких занять було здобувати освіту професійного літератора і вчителя. Однак ця прикра невідповідність вже ніяк мене не тривожить, бо ж могло бути й гірше. І це правда. І наблизитись до мого глибокого спокою (не байдужости – по відчаю та по втомі опиратися недолі і неволі, а саме спокою) зможе лише той ближній, хто хоча б для початку повірить, що я, працюючи, навіть меркантильними міркуваннями не переймаюсь. Принаймні, для себе особисто маю лише віртуальний “червінець” на “отоварку”. І все ж працюю так вивірено і ритмічно, що з боку може видатись, що велика мета думками і м’язами рухає, пишу поему, роман абощо. Де ота мета і яка вона? Означити її ніяк і нічим не можу. Все, щоб не казав з цього приводу, вузьке, пунктирне, наближене, холодне. Але говорити про це треба. Бодай пошепки. Хай вже хоч так, ніби в переповненому вагоні молитися.

 

 

ТАК,   МОВБИ   ДИХАЮ

 

Нарешті минулося. Чи ти знаєш, про що кажу, жінко, що маю на гадці за словом “нарешті” та словом “минулося”? Мабуть, здогадуєшся. Дивлюся, як мерехтять зорі в нічній Десні, усміхаюся та дивуюся,  куди ото ріка відносить зірки і скільки вже їх мало б зібратися в тому місці, куди вона біжить.

         ... і наші душі, зв’язані в плоти,

         із праху пріч течуть осінньою Десною –

         нарешті воленька, брати...

Ритмічно, наче дихаю, повторюю: нарешті минулося. Всі інші слова і все, що ті інші слова означали, просипалося нині в траву, зжовкло, зосінніло – до перших справді травневих дощів.

 

 

ЗВІДКИ   ВОНО   ПРИЙШЛО?

 

Ніяк не вдається, жінко, поновити в споминах шлях, котрим до нашої хати прийшло дзеркало. Траєкторія його поступу краде знагла і зненацька мої очі, як березневий несподівано осонцений сніг, зусібічними спалахами, зблисками, нервовим миготінням блукаючих світляків у пітьмі минувшини. Згадую, приміром, той старий шифонер, що належав своякові Віталієві, і вцілілу половинку дзеркала в середніх дверцятах. Нею починалося наше дзеркало чи, може, якось інакше? Достатньо лиш подумати про нього, як звідусіль воно починає сходитися до мене, обступає все щільніше з чотирьох кінців світу,  згори і знизу – теж. Аби вирватися з цього дзеркального полону, я заплющую очі. І на той час люстро повертається своєю химородною, свічадною суттю до тебе, а я свідчу лише про пітьму, одна лише темна воля пишно цвіте у моїх очах. І починає мучити мене питання: шляхом добра чи зла ішло до нас дзеркало, заки стало стіною поміж нами – стіною, що підступно і єхидно нагадує нам про нас, але застує нам світ?

 

 

ОСПРАВЖНЕННЯ   СВЯТ

 

Повінь фактичних вчинків поволі минула, оголивши гострі грані чорного, ще вогкого і форм химерних каміння з руїн того, що видавалося святом. Тепер, мовби злякана звірина, шугаю часом в густі хащі розмов про все, а насправді ні про що, сухим піском слів намагаюся погасити димування страху. Щ  е    нічого чи    в  ж  е    нічого не знаю? Лише тужуся здогадатись? Крамольні припущення, що й ті, хто навіть дуже величною і потужною ходою жив до мене, теж всього-на-всього здогадувалися, птахами з підрізаними крильми намагаються злетіти в таємний простір між досі написаними віршами. Мо’, саме там новіші, чистіші, справдешніші слова, що вкажуть до дійсного свята стежку – до свята, котре не лицемірить з нами дзеркально-симетричною співвіднесеністю з облудним довкіллям?

 

 

СПОМИН

 

Вечірній степ нагадував свіжовипрану,  накрохмалену і ретельно випрасувану скатертину з вишитими по ній чорною ниткою самотніми кущами. Запах білизни незбагненним чином проникав навіть крізь пильно задраєні вікна салону нашої рефсекції. Велике червоне сонце незрушно стояло на самісінькому снігу, але він вже поволі зачинав розчиняти палаючу кулю. Тоді я несподівано для себе самого подумав, що стати свідком      т  а  к  о  г  о  -  о  т       сонця людині на її віку не випадає  двічі, як Мойсеєві – вдруге бачити Бога.

 

 

РЕЧІ

 

Поділюся з тобою дрібною таємницею, з котрою криюся від тутешніх моїх приятелів, наче бозна з чим сороміцьким. Це, звичайно, почалося значно раніше, коли б не в епоху Розбитої Чашки, але саме тут моя залюбленість у речі, які мені мовби служать, набула невимовної інтимности. Їх тут у мене небагато, значно менше, ніж було деінде і коли-небудь. Штани. Сіра, ще домашня сорочка, ботинки, стандартний зонівський берет. Шість книг. Нехитра папка, простенька кулькова ручка, кілька блокнотів по сім копійок. Два латані-перелатані рушники – в одного я ще вдома закутував заварника, іншого мені “підігнав”, коли звільнявся, дідусь-коваль з Прилуччини. Він же полишив мені й ложку з нержавіючої сталі. Ще мав гарну чашку, точнісінько таку, з якої в Бахмачі пив чай, але саме на великдень розбив. Хоча з того й жартував на різні лади (на щастя! – примудряємося й тут видзьобувати його крихти...), а було дуже сумно.

Моє ліжко – на другому ярусі. Кілька разів хлопці пропонували перебратися нижче, та віднікуюсь. Не пояснювати ж їм, що збудилася в мені забобонна шана в ставленні до власного спального місця. Мабуть, коли й строк закінчиться, боляче буде розлучатися з багатьма речами, які латав, штопав, прав і вибивав з них пилюку, ремонтував, мив і підфарбовував. І знаєш, прикро почуватимусь, якщо згодом погасне в мені мале світло великої приязні до речей, котрі з нами.

 

 

ТОБІ   ХОЛОДНО

        

Ти прокидаєшся. І це вже вкотре пересвідчуєшся, що моє місце в ліжку поряд з тобою порожнє. Такі холодні й білі простирадла, що зі сну годі второпати, чи не з інею вони зіткані? Самій важко нагріти хату для дітей – навіть якщо дуже гаряче дихати. Стаєш перед люстром і довго-довго дивишся. Протягом дня навряд чи випаде на те вільна хвилина – така вже в тебе робота. А не здогадуєшся, що я за дзеркалом і чую, як у кожному твоєму оці росте по сльозі. Коли в кімнаті тихо і діти сплять, це можна почути. Дуже характерний звук – нема з чим порівняти.

 

        

ОДНОГО РАНКУ

 

З першого снігу ще затемна я зліпив бабу – трохи меншу, ніж найбільша лялька у наших дівчаток. Далі трапився мені в цеху під руку шмат червоної тонкої гуми і я викроїв з нього для баби косинку. З оцим не чоловічим ділом квапився впоратись до з’яви прапорщиків та інших сторонніх. Коли геть зовсім розвиднілось і вони почали вештатися туди-сюди, раз по раз виходив випалити цигарку і краєм ока стежив, чи люди зауважуватимуть бабу і якою буде їхня на неї реакція. Якщо хтось проходив і не помічав її, то я навмисне відводив очі зовсім в інший бік і намагався ніяк не думати про перехожого – просто гасив у душі найменші почуттєві порухи. Зрештою, це моє право – не проваджати й поглядом надто заклопотаних людей.

 

 

ЛЕТЮЧИЙ   КОРАБЕЛЬ

 

Чи небо іде до нас за напівпрозорою вуаллю легкого снігу, а чи то я запряг стріли високих сосен з Боярського лісу, і вони мчать мене навстріч небу? Як багато людей зібралося до мого маленького вогнища з десяти жмень хмизу, на оцей летючий острів і дивляться всі з надією-смутком, але не на мене – капітана, а назад і вниз, де лишилися могили предків, де зосталися твої ненароджені діти, жінко. Чи ви не хочете, щоб я знайшов у світах і вас ощасливив новою землею? Не хочуть? Воліють летіти й летіти – жити споминами про невигойну батьківщину, просто бути мандрівниками в сніговій порожнечі, просто ніколи й нікуди не повертатися… Падає сніг – точнісінько, як це вже було колись  у Боярському лісі, давно… задовго до химерного суду і вироку у 84-му…

 

 

ТИША

 

Вже нікого з “хати” не дивує, що сплю під одним простирадлом. Важкий звільжений вітер шарудить, ковзає по шибках. Розслаблююся. Очікую миті, коли кожна клітина тіла вляжеться поміж мулом матерії аж на самісіньке дно правічного моря. Майже тиша. І космос невмирущої води. В кожній краплі солодко спить сніжина, біла, як наміри немовляти. Все, що народиться і поєднається між собою потім, вишикується в ряди дивовижних організмів і форм, у зерна і в яблука, машини, виноград і вино, – дихає рівно, спить. У високій палаті Конотопської залізничної лікарні, певно, спить і наша маленька Ярися. Встаю і навпомацки взуваю капці. В коридорі запалюю вісімнадцяту цигарку – всього лиш на одну більше, ніж поклав собі за денний максимум. Падає за вікном сніг, а в кожній сніжині – майже вочевидь відкривається – спить і ритмічно дихає крапля крові, котра потече венами людей, ліпших за нас.

 

 

ЩО   ЗАЛИШИТЬСЯ?

 

Тривожна ніч. Над нею, над нами – ще звечора сніг і вітер. Доки спали, почувалися хоч якоюсь мірою захищеними. Та з підйомом занепокоєння знову гарячково росте. І раз, і вдруге гасне світло, ніби хтось подає нам незрозумілі сигнали. Зблисло і погасло… Аж мурашки по спині… Вже одягнений, як стояв, колодою падаю на заправлене ліжко. Лежу, слухаю відьмакування вітру, тішу себе, що кінець кінцем усе минеться. Майже все. Цікаво, що ж залишиться, коли відійде в спомини і цей вітер, і це передчуття великого лиха на наші голови?

 

 

НЕБО

 

Мрії та сподівання – то-таки наше приватне небо, що його завжди носимо з собою в компромісному образі невідступного, невимовного смутку за ним наших мертвих крил. Здається, якщо скажеш мені, про що ти мрієш, я зможу судити, скільки років на землі ти не просто прожила, а була справді, і що тобі залишилось. Може, ти воліла б порятувати людство від раку чи СНІДу? А чом би й ні: якимось чудесним чином – одною з тих одяганок, що їх вимудровуєш ночами, коли вже лікарі неспроможні? Ото ж бо й воно, що ми вже давно не юні. І мені  бозна-відколи не болить зупинити страхітливе сповзання цивілізації до катастрофи, з кожним десятиліттям імовірнішої. Матимемо те, чого справді варті… А знаєш, про що тепер мрію? Повернуся, дообладнаю в сарайчику майстерню, стругатиму там полиці для книжок, щось інше, питиму чай, писатиму останні розділи роману – і все востаннє… Меншенька принесе на моє прохання від колонки чашку води. Я подякую їй, а тугий сонячний вітер шмагатиме мої мертві крила, і в синій високості – теж востаннє? – купатимуться очі. Про що тоді мріятиму, коли й за найближчими зірками бачитиму одну лише монотонну зоряність?

 

 

СОБАЧА ВИТРИМКА

 

Траплялося, в дитинстві ми бігали до ставка купатися вранці, коли вода була лихою, мов ніж. Але варто було шубовснути у воду з розгону, як за кільканадцять секунд вона вже видавалася цілком доброю. Однак ми заходили у воду поступово, і це чомусь називалося поміж хлопчаками "собачою витримкою". На кожнім сантиметрі тіло мало врівноважувати власну температуру з температурою ранкової води. Не зойкнути, не покривитися вважалося вершиною витримки… От і тепер видається, ніби занурююсь між люди, між звірі, трави і зірки отак трудно, значно трудніше. Адже я виріс і мого тіла стачить на багато років, аби поволі заходити в течію, котра одної миті ошпарить окропом олжі, наступної – прониже до п’ят світлом моторошно далеких зірок. Часом міркую, що нелюдське завдання поставив перед собою, – і роблю крок назад. Але хоча б собі самому мушу довести немарність поступу до рівноваги, яка бачиться мені то щастям, то космічною наповненістю, то миром в людині і поміж людей. Скажу собі, отою частиною тіла, отими сеґментами духу, що ними вже злився з великою і малою безкінечністю та земним хаосом, почуваюся ледь не богом. Якщо в поняття бога люди справді вкладають таку потугу й таке розуміння сили, ніжности і щедрости-невичерпности, як я те почуваю в ставленні до тебе і до наших дітей, а часом і до тих людей, що впритул нині мене оточують.

 

 

ГАРМОНІЯ

 

Засніженою вулицею попереду мене чимчикує дівча років дев’яти-десяти. Рукавички тріпаються на довгих шнурках, а голими руками дитина затято лушпинить помаранч. Шкуринки летять у незайманий сніг обіч тротуару і лягають на біле тло такою оздобою, що вся вулиця і все моє життя відтепер виразно набирають іншого змісту. Апельсином запахло сіре небо, засмальцьована куфайка чоловіка на тім боці асфальтівки, думки літньої заклопотаної жінки з наваксованими не знати для чого губами. Яка несподівана і потужна течія гармонії помаранчевої барви на свіжому снігу! Які невправні пальчики в дівчинки – геть задубіли… Наздогнати б її хоч тепер, через чотири зими, зупинити, не питати імені, лиш похукати їй на руки.

 

 

МУЗИКА

 

Мені в житті випадало робити не одну безглузду вочевидь справу, початку котрої, кінця і сенсу ані я, ані ті, хто на мене цю справу навішував, не бачили. Не пам’ятаю, яким чином я кожного разу врівноважував своє дурне тупцювання в тій пустелі діяння-духу, але врешті-решт внутрішньо замирився з тим, куди і навіщо нас несе течія потужного безглуздя. Може, саме воно є найхарактернішою ознакою вічности і нескінченности? А мо’, нарешті збулося моє давнє напівусвідомлюване бажання навчитися грати на інструменті, котрого ніхто ще й у вічі не бачив? Відсутність логічного першопочатку, зримого кінця і належної долі глузду в тій чи іншій справі потверджують мій здогад, що, імовірно, я маю діло саме з різновидом музики. Єдиний мій клопіт – збудити в ній милосердя до моїх дітей, до жінки та й до мене.

 

 

ТАК   ВОНО   Й   БУДЕ

 

Пройдуть потоптом актами мого одкровення войовники. Слова, як великі черепахи, поховають голови і серця – лиш лункий цокіт чобіт і копит об панцири котитиметься полем і лісом, аж зо страху в гніздах помиратимуть жайвори, перепілки і соловейки. Наші діти і внуки розгублено стовбичитимуть перед запиленим, закаляним мухами дзеркалом і все менше й менше вгадуватимуть у власних обличчях ліній, котрі в’яжуть їх з нашими фотопортретами. Тоді пересохлими руслами днів помандрують спомини про маму  і тата, бабу і діда – геть зовсім як кістяки риб. Все так воно, жінко, й буде, бо стовідсотково так завжди бувало. Треба шукати джерела сили і жити, аби, принаймні, хоч    т  а  к    воно було.

 

 

СІМЕЙНИЙ   ПОРТРЕТ   З   БУКЕТОМ

 

За зоною наламав букет єлаласу, але на КПП мене з ним чомусь не пропустили. До кімнати приніс лише стійкий запах, що ним просоталися роба і сорочка. Зате коли вклався до ліжка, мені довго перед очима плавав холодний від вечірньої роси кущ. Він був таким великим і рясним, що на його суцільнобузковому тлі на повен зріст стояли ти, дівчатка і я. По тому була ніч, і я поклав тобі кілька галузок з прохолодного букета між гарячих грудей. Спершу ти здригнулася, ніби то був ніж, а потім тихо засміялася. Тепер от пишу тобі і бозна-чого червонію...

 

 

БУДНІ

 

Що стане з нашими сірими буднями, коли вже нас не буде? Певно, вони, як люди по важкій роботі, одягнуть вишиванки і підуть прожитою нами дорогою назад, у ту далеч, звідки ми почалися, зустрічати наших онуків. А ті й не знатимуть, що то чекають на них у святкових одяганках наші будні і саме нам вони свого часу видавалися нудотно-сірими! Хто ж знав, що за клопотами, за злигоднями, за осточортілим миготінням ранків і вечорів, за нудьгою похмільною завжди – завжди! – стояли свята, пахучі, викупані в непочатій воді.

 

 

НАМИСТО

 

На довгі нитки деренчливих голосів новгород-сіверських гребенястих красенів одне одному нанизую ранкові та вечірні сонця. День учорашній, сьогоднішній, завтрашній – скільки там ще лишилося до “дзвінка”?.. Відтак постає в уяві коштовне намисто для тебе і для дівчаток. Світ, допоки в ньому ще є півні і небесне світило, незначущими дрібницями ненав’язливо нагадує нам про тих, кого любимо, і солоними споминами забризкує нам очі. Що не кажи, а цьому світові маємо усміхнено віддаватися і долі впокорюватися – часом крізь сльози.

 

 

ЯК   НЕ   ЗАПЛАКАТИ?

 

Приходитиму до дітей з-поза дзеркала, як приходить день: раз на добу, сім разів на тиждень, триста шістдесят п’ять на рік. Наче день навідуватимусь – і будитиму, і нагадуватиму отак, як добивається в їхні очі небо, а в душі – жовті квітки кульбаб у запиленій траві на узбіччях шляхів України. А потім вийду з-поза дзеркала назавжди, як велика вода, і стану пам’яттю про диво з див – бути на землі   минущим грішним чоловіком. І попливуть тою неоглядною водою, жінко, наші діти, внуки і правнуки. І тричі дивуватимуться: народжуватимуться, одружуватимуться, помиратимуть. Як не заплакати, не засміятися від оцих лоскітливих доторків безсмертя до нашого незатишного і непевного в цьому брудному часі і на загидженій землі життя? А заплакавши, а засміявшись, налити в склянку на три пальці терпкого холодного чаю без цукру, пити по краплі і мовби вже нічим на світі всерйоз не перейматися.

 

 

ВЕЧІРНІЙ   ЖОВТИЙ   АВТОБУС

 

Впродовж останніх п’яти років ходжу назирці за поемою, рядками котрої важко котить вечірній жовтий автобус, далі нікуди переповнений людом, що повертається з денної зміни. Сидимо, стоїмо, їдемо – наче через плече одне одному в одну книгу заглядаємо і боїмося бодай слово проґавити, наче одну співаємо подумки пісню, а чи сторожко передаємо з рук у руки чашку з молоком – для дитини, яка плаче десь на передньому сидінні... Ти розумієш мене, жінко? Чи то й ви повертаєтеся зі мною цим автобусом, побратими? З кожною зупинкою меншає людей у салоні, з кожним вечірнім рейсом все більшає їх у моєму безкінечному серці, все важчим воно стає.

 

 

 

                                               Новгород-Сіверський – Бахмач

                                                                     1984-2003 рр.