ћ ≈ “ ќ ƒ » ј Ц ћ ” «

ћ ≈ “ ќ ƒ » ј Ц ћ ” « » ј

ДЕнав≥ть ¤кщо й в≥чно будуть

мучити мене коханн¤, люди,

невлаштован≥сть оцього св≥ту,

н≥защо ¤ не зречус¤ свого закону Ц

радост≥.Ф

‘едер≥ко •арс≥¤ Ћорка

ЕЕ

¬ода з колод¤з¤, терпка, прозора, Ц

скаж≥ть ус≥м, Ц це мр≥њ тих, що вже були до нас.

—каж≥ть ус≥м, ¤кщо над вашими маленькими синами

зависне т≥нь меча,

¤ запалю сонц¤ долонь,

льоди болючих т≥ней переплавлю

в терпку прозору воду.

—ини н≥моњ батьк≥вщини,

сини земл≥, космопол≥ти з невидющими очима,

тепер скаж≥ть, що ¤ був св≥дком прощаванн¤

п≥сень ≥з тишею ≥ п≥сн≥ Ц з вами,

з байдуж≥стю глибокоњ води

денне й веч≥рнЇ св≥тло в≥ддзеркалював.

“и, ¤кого ще отут немаЇ,

але який ≥де назустр≥ч нам

тугими венами стежок, мов кров часу, Ц

(вода з колод¤з¤, терпка, прозора) Ц

течеш до мене “и, кр≥зь пальц≥ вит≥каЇш Ц

х≥ба ж не прагну ¤ побаченн¤ з “обою?

„ому ж бо арм≥њ чужих очей

лиш на н≥чн≥м шикуЇш неб≥,

коли останн≥ крапл≥ вин моњх

веч≥рн≥й пром≥нь допиваЇ?

Ѕайдуж≥ хмари, н≥чињ, н≥¤к≥,

лет¤ть, немов стар≥ газети,

на ≥гровищах в≥тру вулиц¤ми м≥ста,

де вже давно нема людей.

ѕерекаж≥ть, що там в залишених криниц¤х

терпк≥ ≥ чист≥ води живуть над≥Їю напитись

г≥ркого пилу з вуст натомлених.

ј ще скаж≥ть, цього ¤ майстра знаю:

щоранку в≥н виходить на подв≥рТ¤,

з нового сн≥гу чистого будуЇ гн≥зда дл¤ птах≥в,

плете стежки вигадлив≥, ЇднаЇ ними

туг≥ вузли своњх турбот,

майструЇ зовн≥шню подобу храму Ц

≥ це пташиний злет води Ц ≥ це водою стане.

ЕЕ.

Ќа тривожних пол¤х “вого сну, ѕотворо,

ступаю м≥ж кв≥т≥в, мовби м≥ж битого скла,

¤, босий ≥ голий, н≥чим не захищений;

бо прийшов без меча, позад мене немаЇ арм≥й,

в складках шк≥ри п≥дступного камен¤ не сховаю Ц

голий ступаю розпеченим полем.

ƒивл¤тьс¤ трави в заплющен≥ оч≥ “воњ,

≥ ¤, найслаб≥ший м≥ж трав,

в≥д очей потойб≥чних “воњх

своњх не в≥дводжу, ѕотворо, й на мить.

“анок цей дивний Ц води на вогн≥,

болючий Ц у полумТњ пороху Ц

ми починаЇмо Ц кожен

на власному полюс≥ тањни.

ќсь наближаюсь,

аж ноги моњ проростають у кам≥нь кор≥нн¤м,

у мозок застиглий, напружений гупають криком:

спин≥мос¤ тут ≥ не рушмо!

ор≥нн¤ у в≥дчањ ловить усе, що вт≥каЇ,

ц≥луЇ обличч¤ кам≥нчику кожному, кожн≥й пилин≥ Ц

зостаньмос¤ тут ≥ не рушмо, Ц

а воњни йдуть по гостинц≥ до смерт≥,

з≥вТ¤л≥ ж≥нки поза ними повзуть, мовби зм≥њ,

ах≥лесов≥ пТ¤ти ц≥лують:

зостаньтес¤ ж тут.

ЕЕ.

Ќемовби од¤г наш, вигадливих ключ≥в велика вТ¤зка Ц

до брам спекотних ≥ с≥чневих, дверей дощу ≥ сн≥гу Ц

звичка жити. ѓњ затишна гавань

солодким л≥теплом туману покриваЇ

ще св≥же згарище шукань причини мор¤;

та воскресаЇ з попелу в присутност≥ ус≥х

зелений птах потреби жити,

немов знамено в≥щоњ поразки,

що морем завдана людин≥.

ЕЕ.

’то перейшов ≥ д≥йде хто з отих, що йдуть?

’то знав з ус≥х, що прагли знати?

’то зв≥ра приручив, ¤кого в дзеркал≥ лиш бачив?

ѕ≥знаван≥сть Ц минуще серце Ц

нетл≥нну кров неп≥знаност≥ пТЇ.

„и це даЇ нам щось, чи це усе даЇ нам?

ому належить хто? ≤ чи впокоренн¤ Ц не храм,

де ми сам≥ п≥длогу й стелю визначаЇмо дов≥льно?

ј отже храми Ц ми, а отже ми Ц у храмах.

≤ добре нам на луках музики, де кожен звук

заклично кольором нас манить Ц

≥ тут ми хаос моделюЇм барвистою мозањкою сн≥в.

—трунка мелод≥¤, немовби сл≥д метеоритний,

мов хвил¤ зустр≥ч≥ вина ≥ кров≥,

а чи легке волосс¤ сут≥нкове

близькоњ ж≥нки голоњ, струни в чеканн≥ доторку,

а чи зм≥њ, що шк≥ру пом≥н¤ла щойно, Ц

жона кв≥тками б≥лих пТ¤т

цнотливо пестить р≥чку в надвеч≥рТњ.

ЕЕ.

ѕустельна втома с≥Їтьс¤ золою

на погл¤д ваш з≥вТ¤лий. ўе т≥льки липень,

а лист¤ вже прощаЇтьс¤ з г≥лл¤м;

в сльозах зелених зморен≥ дерева

несуть, несуть в н≥м≥й покор≥

химерн≥ задуми своњх сад≥вник≥в.

ѕор≥г високий в≥чноњ покари

—≥з≥ф переступив ≥ кам≥нь цей, ≥ той, ≥ трет≥й

назвав хребтом затишноњ системи.

¬ њњ кам≥нних груд¤х кам≥нне серце гупало

≥ кров текла кам≥нна Ц чи певн≥ ми,

що так бог≥в здолали?

Ќа т≥м горб≥ —≥з≥фова осел¤ Ц

смоли краплина «евсового см≥ху,

що врешт≥ стала ¤нтарем.

ѕустельна втома крапл≥ р≥чковоњ Ц

повстанн¤ крапл≥. ≤ прапор њй, ≥ збро¤, й супротивник Ц

њњ невт≥шна втома.

≤ власний п≥т, лиш власний п≥т —≥з≥ф на гору носить, Ц

≥ в≥тт¤ рук його дзвенить на в≥тр≥,

≥ п≥т його спива пустел¤ см≥ху, Ц

хто поза нами з нас глузуЇ?

≤ власну кров, кипл¤чу кров —≥з≥ф на гору носить,

але не кам≥нь той, на крилах котрого —≥з≥ф Ц

тремка п≥рТњна, скалка веселкова.

ЕЕЕ

Ѕ≥л¤ високих вогнищ листопаду оп≥вноч≥

свинцевий танок оч≥ давн≥ вод¤ть;

моЇњ сутност≥ порожн≥й сад

опалим листом спомин≥в про сонце

ц≥луЇ байдуже ≥ мовчки

сл≥ди людей по вибит≥й стерн≥;

скарби мого знанн¤ про ваш≥ оч≥

вуста кам≥ннопелюстков≥

вартують шепотом сн≥г≥в.

(с п о к о ю† Ц

м е р т в и м ,

п р а в д и† Ц

ж и в и м )

ћовчать вТ¤зниц≥ перел≥тних кольор≥в

з очима форм, њм нами даних, Ц

навстр≥ч, ≥ всл≥д, ≥ пом≥ж пильний хлопець

несе хл≥бину житню ≥з крамниц≥,

в очах несе повсюдне небо,

скоринку теплу потайки щипаЇ,

≥ з≥р його грайливий, хмарний

мене зненацька серед пол¤ здоган¤Ї

дощем травневим Ц ≥ стою,

рука розгублена останн≥ крапл≥ ловить.

(п р а в д и ,

п р а в д и )

Ќайперше люстро Ц навс≥б≥чне око,

на в≥¤х його теплих ≥ прозорих

тривожний всесв≥т колихавс¤ ледь сльозою;

р≥шучим рухом правди тут розбито люстро,

≥ тут скалки зерн¤тами не стали,

в сл≥ди людей на вибит≥й стерн≥

з них кожна ловить

солону п≥ну промен≥в на берегах н≥чних.

(с п о к о ю ,

с п о к о ю

м е р т в и м )

ЕЕ.

јле ж “и, ѕотворо, мене не розлучиш з≥ мною Ц

¤ в≥рю. “а хто мою в≥ру потвердить?

ћ≥ж тим, хто до мене тут був, ≥ в≥дчаЇним мною

стежечки досв≥ду миттю травою ≥ сном

заростають,

м≥сточки непевних ус≥х наших здогад≥в

пучками в≥тер, мов струни, торкаЇ.

Ќевже понад вран≥шн≥м полем могутнього сну “вого

з≥йде пробудженн¤ Ц погл¤д палючий

кор≥нн¤ ≥мен перепалить за хвилю?

ƒл¤ чого ж ми Ї ≥ були ми ≥ будем

браму спочинку “войого танком небаченим т≥шити?

“≥каю в≥д тебе Ц позаду не чути погон≥,

≥ ¤ повертаюсь, до “ебе т≥каю,

перлами страху задобрюю тайну;

в крапку затиснена пов≥нь чутт≥в

за мить јрарат ≥ мене покриваЇ,

лиш ковчеги очей

ще на хвил¤х вколисують памТ¤ть про волю.

ѕо колу м≥й танок, до “ебе, в≥д “ебе Ц

несу ¤ себе, мовби ≥скру у злив≥.

„и “и на околиц¤х сн≥в без≥менних своњх

полишаЇш, ѕотворо, незриме дл¤ нас павутинн¤,

в тенетах ¤кого наш танок Ц

процес≥¤ чисел у масках ≥кс≥в?

¬≥зьми ж нас, в≥дкрий нам лиш оч≥ на нас,

щоб ¤†† з в ≥ д у с ≥ л ь†† о д н о ч а с н о

зор¤ним погл¤дом танок цей в≥чний ос¤¤в.

ЕЕ

“ут: неспинне стретто мур≥в, уламки ст≥н,

що вписан≥ у теч≥њ весн¤н≥, крилат≥ двер≥ воронн¤м

шугають понад бойовиськом ≥стин,

вибитим копитами кентавр≥в, Ц

очима вс≥¤на пустел¤, лиш струни погл¤д≥в

на б≥л≥м гриф≥ хмари химерним мертвим павутинн¤м

виснуть, Ц

≥ дален≥Ї плач не вис≥¤них кв≥т≥в.

ј тут: ми Ц с≥ль легка у чорних водах ноч≥ Ц

розчинимось дотла, кохана, до останку;

ми станем суттю мор¤, смаком г≥ркуватим

на ледь розтулених вустах отих ж≥нок на берез≥,

що св≥т¤ть втомленим рибалкам;

ми станем правдою н≥чних дзеркал,

високим гомоном з≥рок над морем,

бо там, ¤ знаю, день. Ќа луках сон¤чних планети,

по кв≥тниках моњх, мов по ≥конах древн≥х,

у вогн¤них ротах дракони там

серц¤ пустел≥ нос¤ть.

“а все, що† †т а м†† у наш≥м†† т у т , кохана, вибухаЇ;

глибок≥ виразки земл≥ солодку с≥ль ц≥лунк≥в наших

скривджено ковтають.

“ривог ранкова неминуч≥сть

наш≥птуЇ ногам ≥люз≥њ закличн≥,

барвист≥ гасла страху.

як≥ пташки погод¤тьс¤ у дзьобики маленьк≥

твоњ, свинцем напоЇн≥, велик≥ оч≥ вз¤ти,

за с≥м озер, за с≥м св≥т≥в в≥днести, аби побачив:

немаЇ там людей-меч≥в у п≥хвах-люд¤х;

з одних лиш пахощ≥в збудован≥ м≥ста

торкаютьс¤ шпил¤ми гострими

найсуверенн≥ших з≥рок;

гар¤чим хл≥бом з маминоњ печ≥ паркани, ст≥ни пахнуть,

хоча не бачиш њх, торкнутис¤ не см≥Їш.

≤ лиш химерн≥ пси Ц блакитн≥, жовт≥ Ц

з альбомних площ, з-п≥д ол≥вц≥в в дит¤чих пальц¤х

т≥кають вулиц¤ми запах≥в до м≥ста.

„ар≥вн≥ перлини њхн≥х голос≥в

високий день збира у жмен≥ ≥ сипле дзв≥нко на дахи.

≤ тут: стара хатина мр≥њ, Ц

здаЇтьс¤, ось чолом соломТ¤ноњ стр≥хи

земл≥ торкнетьс¤. —ухенька г≥лочка берези,

з ¤коњ птахи починають одв≥чний св≥т в≥дл≥т†† т у д и ,

але без мене.

≤ мит≥ слушноњ нарешт≥ дочекавшись,

≥з-за дерев ≥дуть холодн≥ листонош≥,

пожовкле лист¤ терм≥нових телеграм

п≥д в≥кна сиплють,

а зв≥дт≥л¤, де зброЇю не буду, листа немаЇ.

≤ так ¤†† в с ю д и†† Ї.

≤ так моЇ†† н ≥ д е†† нудьгуЇ.

ЕЕ

Ћаскав≥ оч≥ мертвих

в шпариночках м≥ж пальц¤ми ноги вт≥шають:

це не бол¤че, немов ц≥лунок т≥ней,

мов доторк першоњ сн≥жинки до одн≥Їњ з тих кв≥ток,

¤ким н≥хто не знаЇ назви.

—уз≥рТ¤м ≥мена чар≥вн≥ дати

в≥д ж≥нки, мами, в≥д сус≥д≥в потай,

немов сумним чужинським д≥т¤м

грошей на гостинц≥,

вино допить, з≥гр≥ти зором

пшеничн≥ крихти на стол≥ ≥ тихо вийти,

навчивши хаос мови ”крањни,

лишивши в добрий спадок земл¤кам

бруньки нових ≥мен весн¤них.

—лово, мене нема сьогодн≥ у колонах;

там хтось куЇ дл¤ мене зброю,

а тут мен≥ майструють ворог≥в,

≥ хтось вартуЇ числа неповинн≥,

≥ десь п≥вн≥ ранкують землю;

перед боЇм

струна зненавист≥ щоразу провисаЇ

над пр≥рвою глибоких кольор≥в, ¤ким пов≥к

не буде назви.

ѕрийшли до хати пильн≥ механ≥зми,

на все моЇ наклали заборону,

≥ н≥ч була,

≥ лиш одне в≥кно гор≥ло,

≥ лиш в одн≥ мене впустити двер≥ Ц

в в ≥ й т и ††≥†† ж и т и .

ћов поле, пТю дощ≥ печал≥,

прудким ногам дитини стелю долон≥,

мовби поле.

ЕЕ.

(÷е†† п р а в д а†† Ц†† п р о щ а й т е )

в≥тниками палаючих схлип≥в,

мовби поверхнею мор¤,

≥дуть та й ≥дуть Ц

не дален≥ють, не ближчають,

вростають очима в кам≥нне питанн¤,

тонуть њх руки у душах речей Ц

мов галузки тор≥шн≥х л≥лей

в льодах мовчазного часу,

жовт≥ють, жовт≥ють букети пальц≥в.

(÷ е† п р а в д а†† Ц†† п р о щ а й т е )

ƒ≥ти ≥ птахи хмелинами см≥ху

повилис¤ на двер≥ таЇмних пальц≥в,

химерною зеленню вишили ст≥ни,

вписались у сут≥нки ірат Ц

ген д≥ти ≥ птахи лахм≥тт¤м знамен

прослались п≥д кован≥ чоботи наш≥.

(÷ е† п р а в д а†† Ц†† п р о щ а й т е )

«а муром високим об≥йм≥в твоњх ≥ ц≥лунк≥в

всеньку н≥ч Ц табуни, табуни;

дик≥ кон≥ долають болото ≥ р≥ки,

т≥кають нестримно у власне ≥ржанн¤,

ще ноги в них сильн≥ (ой, оч≥ в них син≥),

та сн≥г на њх гривах;

купальн≥ в≥нки лиш про коней,

про коней лиш плачуть з≥ркам проминулим.

(÷ е†† п р а в д а†† Ц†† п р о щ а й т е )

—≥ймо, люди, п≥сок на камен≥,

а д≥ждете л≥та,

а п≥сочок з≥йде,

ви ж бо й не пов≥рите,

а ви ≥ не в≥рте, що верхи на в≥тр≥

сивий гостонько њде.

(÷ е† п р а в д а )

Ѕджола св¤та ≥ пильна

прощаЇ нам велику неналежн≥сть до кв≥ток,

довкола мене звужуЇ св≥й танок,

не винен ¤ Ц це правда Ц

≥ спрагу власноњ провини

тамую медом, хл≥бом ≥ водою Ц

≥ ти мен≥, лиш ти мен≥ закриЇш оч≥.