Ц  Е         Н  Е        В  І  Р  Ш  І

 

 

 

 

*   *   *

 

Вино і хліб, і мед густий,

від Сатани в руках жони плоди –

вже все спожите вами й мною;

а душі наші зв’язані в плоти,

із праху пріч течуть осінньою Десною...

Нарешті воленька, брати.

 

Усіх до ’дного, до ноги,

нас відцурались ті і ці боги –

ми з пекла вигнанці, потурені із раю

у сад холодний і нагий;

така вже воля, сестри, – безокрая,

лиш даль криштальна. Й ген – сніги...

 

А за снігами інший хтось –

то гадом корчиться Христос,

криваво квітне болем віщим

і тужиться з хреста злетіти

в глуху пітьму новітнього завіту...

 

І там твої вже бранці, воле, –  

а наші діти.

 

 

 

 

 

ЦЕ   НЕ   ВІРШІ

 

Ось     я   –   криниця.

 

Був наповненим вщерть

водою про:

мамині скрипки

і рушники крилаті бабині,

і древньо-святу глупоту

взаємин статей,

і про дітей –

я цнотливо віддався вам,

я водою терпкою освідчився вам у коханні

до краплі останньої.

 

Ось     я – криниця.

 

Далі був я налитим

слізьми про все,

в чім мав щастя зневіритись.

Ви вагалися довго,

та спрага правічна

вас, покірних рабів  її, змусила

випити й сльози.

 

І     ось     я   –   к р и н и ц я,

остання    в    пустелі   –

 

ночами, об’єднані в зграї хижацькі,

ви приходили пить мою кров.

 

Ось     я   –   к р и н и ц я.

 

Без надії ви інколи дивитесь

гірко в мій бік,

мов на пам’ять

про воду,

про сльози

і кров мою.

 

Шепотінням пісків озиваюсь до вас

і  мовчанням  зірок,

що себе

не побачать

ніколи

вже

в нічній

прохолодній

моїй

глибині

о  с  ь     я

о  с  ь

 

 

 

 

*   *   *

 

...білка в колесі...

...кулі в колосі...

...сиве пасмо, кохана, в твоїм волоссі,

а я й досі, як був, – і досі...

Бавлюсь віршами, тішусь мріями,

тіло квіткове цілунками міряю.

Уже люди полову від збіжжя відвіяли,

а мені ще й на розум не сіялось.

...білка в колесі...

...кулі в колосі...

Нісенітниця – наливайте.

Жебраки, хробака не минайте –

не мені, моїм дітям подайте.

Вмерти не страшно.

Начебто рано.

Аби вже напевно –

про царство небесне,

аби гарантовано –

з мертвих воскресну...

Жити, їй-богу, іще інтересно

і досі,

хоч ти – білка в колесі,

а слова твої – кулі в колосі.

 

 

 

 

*   *   *

 

Отже, я знаю, що ми помремо,

і маю надію, що змиє дощами

наші сліди, а сліпими ночами

нас заростатиме шепітний мох.

Я і ви всі – помремо.

 

     Хочете ви чи не хочете,

     вірите ви чи не вірите,

     ви й на хвилинку собі не доточите

     більше, аніж вам відміряно.

 

Отже, я знаю, що я не пророк –

знаю і те, що не я один знаю.

Тільки ж надія усіх нас єднає

Богом нудьгу побороть.

 

     Хочете ви чи не хочете,

     вірите ви чи не вірите,

     Богом собі не доточите,

     світла, що я вам відміряю.

 

Отже, я знаю, що варто заплакать –

позичте мені півсльози.

...а в кумових віршах регочуться пси,

чисті, як скло. Що їм скажеш – собаки...

 

 

 

 

*   *   *

 

 

Б  а  р  и  з  і

 

“Хто після мене правду про мене

тобі оповість?” –

вчора промовило листя зелене

прийдешній траві.

 

(горнуся, тулюся дітям до ніг –

люби, відспівай мене, вранішій сніг)

 

“Хто після мене винко черлене...” –

в Бога-Сина питавсь Бог-Вітець;

і знуджено сяяв і нощно, і денно

над ними Бог-Духа вінець.

 

(старенька іконо, рости собі крила,

бо в хмарі високій твоя он могила)

 

Небо блакитне кипить літаками –

і кожен, і кожен плаче квітками.

Відколи вже орють моря кораблі –

блукають-шукають нової землі.

Рука понад зорі свічку здійма –

нікого нема.

Пролісок. Бджоли. Зима...

 

Смеркне бегонія на підвіконні...

Навіки в моторах поховані коні...

’Дне одного будять Дніпро і Десна:

“Хто? – хвиля – хвилі. – Хто після нас

правду дощів передасть?”

 

І ти ось шукаєш вустами вуста,

тонеш і танеш в жіночому лоні,

поквапливо пишеш сліпого листа,

пітніють в солодкій знемозі долоні:

“Пам’ятай, коли прийдеш на світ,

не забудь, про що плакало листя траві:

не Бог Син, не Бог Дух, не Вітець!..”

 

Я    н  е      м  о  ж  у  ,    М  и  к  о  л  о...  Кінець...

 

                                 (хто після мене 

винко черлене)

 

 

 

 

КАМ’ЯНІ   РУКИ

 

Одним лиш зором вона дістає до клавішів,

далеких, як зорі, а може, далі.

Білі клавіші відбиваються у зіницях,

чорні – в  серці.

Хто вона – мати твоя чи дочка,

жона, а чи та, що із нею жоні своїй зрадив

чи зрадиш,

чи завжди їй подумки зраджуєш?

Імпровізує вона. Незрушна і кам’яна –

до очей. Бо одні лише очі

закипають білими клавішами,

а серце таємне – чорними.

Хто вона – як яма на цвинтарі, мовчазна,

чарівна – в закличнім чеканні?

І хто її руки прокляв на камінь?

      Не чую. І до неї не вознесуся.

      Не здатен. Не владен.

      Як лице месії Ісуса,

      музику вгадуй.

 

 

 

 

ГІПОТЕЗА

 

Ще не було нічого..

Нічого вартого уваги не було –

лиш лід і скло.

І впало скло на лід

і не розбилось – проросло

і вистигло свічадом:

суттєвим спереду – ніяким ззаду.

А позаяк іще нікого не було,

хто б підійшов і глянув,

і занімів, і вклякнув –

і раз, і вдруге, й много раз,

у профіль і у фас –

свічадо вигадало нас

в собі і випхнуло назовні –

голодних, голих і босоніж.

І не було в нас інших варіантів –

і ми зрекли, що ти, свічадо, – справді,

і ми до тебе повертатимемось завжди.

До нього ж тут нічого не було –

лиш лід і скло.

В собі я чую вряди-годи

крихку природу скла і льоду.

 

 

 

 

*   *   *

 

Слово принишкло бджолою на квітці, що вмерла,

нагло ураз здаленіла і заледеніла до слова.

Усміх холодний жони в домовині – ні перли,

ні срібло та золото й сукня шовкова

не ошукають.

Не оживають

випиті жони, народи, поети і квіти.

Віти сухі обмина навіть вітер.

А слово, як перш, як завжди, непорочне,

задкує розгублено знов мені в очі,

заплющені з відчаю.

 

 

 

 

ЗВІДТИ

 

Одне мені тепер з руки –

мізерна радість, втіхи тінь:

крізь мухами закаляні шибки

літати пильним зором в далечінь.

 

І згадувать. Низать намисто

Пір’їнно проминаючих картин.

Це не моя земля, і місце й місто –

то чий же я – один?

 

І цілу ніч повз мене проростають –

з холодними і ковзькими хвостами,

з очима гадів і вужів

чиїсь видіння, сни чужі.

 

 

 

 

 

ЦЕ   НЕ   ВІРШІ    (ІІ)

 

Визначити, визначити мистецтво:

звідки, куди й для чого?

Що може бути простішим,

аніж скинути хустку пітьмаву з очей

і спокійно поглянути в очі убивцям

в надії, що вже через хвилю

нас вип’є до краплі справдешнє безсмертя.

Визначити, визначити мистецтво.

Це легко, це лише один крок

у безодню холодного неба,

в стерильно пречисту можливість

польоту, польоту, польоту.

Всі ж бо ми добре знаємо,

що   в о н о   не видовище, не релігія,

не політика і не хліб –

то лише маски посмертні його.

Де віднайду джерело рішучості,

щоб зірвати пітьмаві хустки

і птахів звільнити з очей вам?

 

Ох, визначити б мистецтво.

 

 

 

 

 

ПОВЕРНЕННЯ

 

На імена дітей росу коштовну

поклав світанок подихом поштивим,

що й благородно заіскрились імена.

І над Європою – невістою Христовою –

як Дух Святий, зійшло світило.

 

І позіхнув на нього Сатана.

 

Тримаєш ключ в руці вібруючій –

нарешті страх пригнав тебе додому,

чужого скрізь і завжди мученика,

чий погляд-попіл сіється додолу,

на вичовганий предками поріг.

Ось капітал пустелі, вовче лігво долі,

руїна замірів – ось чоловік.

 

І Сатана з трудів спочити ліг.

 

А як захоплено ступнями пестив

шляхи земні в надії на одвіт,

що вперше, може, за мільйони літ

марнота грифострунному партнерству

поступиться ось-ось – проступить щось,

тонке, тривке і зриме,

що все осяє на своїх місцях!

І що знайшов, солодкий пілігриме?

 

Спить Сатана і зрить мерця.

 

Біжучі лінії прокльонів

на карту дум твоїх і днів

лягли химерним плетивом кордонів.

Помстивсь, бо розділив. – І володів?

Безмежний простір, неперервний час...

А ось життя конкретне і дискретне,

дискредитоване культурою й поетом,

які довіку вже не порятують нас.

 

І Сатана вві сні дитинно засміявсь.

 

Душа відсвічує глибоким льодом –

у лід вроста осердя дня.

На сніг чи на падіж народів

над містом кряче вороння.

Туман вечірній криє імена.

Долинув з неба глас Господній –

 

і повторилося... Луна? Чи Сатана?..

 

 

 

 

                        *   *   *

 

Є ліс душі, де слів малих

мурашники і сям, і там видніють

галактиками доль, до котрих не посміє

ні плач ваш долетіть, ні клич.

Прийди, спали, та смерть – повз них,

бо поза їхнім правом смерті,

бо не дано пожежі атом зжерти,

що праоснова речі і золи.

Є ліс душі з мурашниками слів,

із власним космосом безмежним,

із простором і часом, незалежним

від вас, хоч з вами й на одній землі.

Прийди, візьми – не стане менш,

прийди, додай – не буде більше:

мов упаде на воду меч,

мов розіллється в пустку вірш.

Є дух як ліс, є дикий ліс,

первісніший за яблуню і вишню,

за все відоме глибший, дужчий, вищий,

де ще ні листя, ані слів.

 

 

 

 

 

РЕВІЗІЯ

 

Тринадцять тисяч сьомий ранок,

відколи ти подав про себе крик.

Ще сплять закони гри

і орди забаганок

у норах норм і прав –

нейтральна територія, твоя пора.

Течуть повз тебе вчинки грішні

і  власні вірші – вже чужі.

Ти чиниш певно і неспішно

ревізію душі.

І витікає світло з рук

надісторичний вітром –

єдино вартісним був рух

твойого пензля від палітри

до полотна тугого –

від нього – знов до нього.

Дзвенить струна лише в напрузі,

і в лицях будить боголики –

отак мета виразнішає в русі.

І рух – одна твоя мета велика,

За ким щось зриме обрій не означить.

Ти з подиву заплачеш,

затужиш, зарегочеш наостанок

і смерть зустрінеш, як світанок.

 

 

 

 

 

БО    ДОЛЯ

 

Ніколи ще так байдуже про смерть,

так зверхньо, відсторонено і чисто

ти не писав, здається, і не мислив,

як тут – тепер.

 

І звідки б? Злидні ж

і клопоти, і час втіка в пісок,

збігає сік, і віск, і вік – у сон,

і ти не встигнеш, очевидно,

 

мізерного відсотка від претензій,

що ними був важкий,

посіять в землю під зірки:

усе пішло у стовпці й тези.

 

Були фантазії, одначе

лягло упоперек шлагбаумів і рук! –

що власну волю, шлях і рух

лише пунктирами фундаментів означив.

 

Але в своїм експерименті болю

ти зверхній, відсторонений і чистий:

бо час, бо територія й вітчизна,

бо доля.

 

І той, що був, і той, що прийде,

хай свідчать і про мене,

що жив, і пив, і дихав,

як все зелене.

 

      В майстерні – сам. Безодня –

      хоч верть, хоч круть.

      Може, годі?

      Люди ж смерть розберуть...

 

 

 

 

                        *   *   *

Ешелони годин, завантажені брухтом ідей,

мчать незгучно, незримо повз ваших дітей,

мовби тіні – по колу.

Ключ вібрує в руці – металевий цвіркун,

миготять ешелони по звивах півкуль

його мозку – по коліях болю.

 

Де ж ти був? Чи далеко ходив?

І на кого залишив самотні сліди

у марнотних пісках?

Де заморські товари й дива?

Чом дрижить, мов з похмілля, рука

й не проміниться світлом важка голова?

Ти ж бо вже повернувся з походу –

Одісей-Олександр-Бонапарт –

ти ж поразок не знав, полководче, -

хто поставив цю долю-містерію-жарт?

 

Ключ вібрує… Німує твій дім.

Дим надій вже розвіявсь.

Ключ іржавий і двері зотліли.

Вдармо купно і увійдім.

Але сили нема на змагання.

Це поразка. Перша. Остання.

 

 

 

 

 

СТРІЧЕННЯ – 89

 

Треба б снігу – мають очі

з чорного на білому спочить.

А плющить. І день, мов потороча,

присмерково тане і мовчить.

 

Шлях сподіваної стрічі

прочитай по лініях руки,

йди   т  у  д  и    і    т  а  м    засвідчи:

це не від Луки.

 

Діви хіть марнують співом –

кличем прісної ганьби.

Навіть дуже чорний півень

із калюж не хоче пить.

 

Все нічийне і холодне.

Лише там, де починаються поля,

бовваніє постать Симеона,

гнана німотою немовлят.

 

Щось у землю його тисне –

усе глибше, що не крок.

“Де ж дитя, роковане і чисте?” –

з-під землі уже гука пророк.

 

Зроду-звіку не було так гірко.

Треба б снігу. Або зірку.

 

 

 

 

 

ДО   КУЛЬТУРИ

 

Впаду до ніг твоїх листком кленовим,

невідворотним в часі – по трудах

і по теплу, спожитому з любові,

і по дощах, і по вітрах.

 

Впаду й мовчатиму, як тінь,

що ти її переступить не зможеш,

і перса твої, звабливо круті,

заплачуть кров’ю – ти порожня.

 

Молитимусь на тебе наостанок

і, може, кров отруєну зіп’ю.

Ми не діждали, не діждали

з твойого лона месію.

 

Прощай, культуро, – мила курво,

солодкий попіл на твоїх вустах

зібрав я чесно, трудно й мудро,

як Богом наслана вода.

 

Несправджена мадонно, із ікони

ти тужиш на чужих дітей...

А я, що впав, я проростаю із бетону –

цивілізація – жона моя законна –

гряде.

 

 

 

 

БЛАГОВІЩЕННЯ

 

Ледь не щоночі крилатий Гаврило

ходить селами неперспективними,

дивується з вікон, розіп’ятих на хрестах,

торгає двері, не знати від кого зачинені –

хто ж народить нового Ісуса Христа?

В чиє лоно посіється благодать?

Нема кого вибрати з-поміж запрошених,

та й запрошених, власне, ніде й не видать.

“Чуєш, боже, земля ця безплідна!”

Бог німує. Не чути. Не видно.

Йде Гаврило в оази бетонні,

мов у пекло, муроване хворими зодчими,

сходить сонце на многотонні

резервації – з раю вигнаних вотчини.

Звідсіля, звідтіля – людотля.

Чуєш, боже, навіщо земля,

якщо вона марна?

 

 

 

 

 

 

ЖОВТИЙ   АВТОБУС

 

Жовтий автобус – обов’язковий:

вранці – о сьомій, надвечір – по шостій;

як соняшник в липні, жовтий,

як соняшник в серпні, повний.

Днини погожої і в негоду –

одне і те ж:

гривеника передаєш...

сновидою їдеш... виходиш...

В лице одне одного знаємо,

як латинізми – сноби.

У пікові моменти доби

навіть братаємось, обіймаємось.

Знетямлені близькістю, онанізуємось

і зливаєм в холоші сперму.

Зайдуть, бува, контролери –

солідаризуємось.

А ще переймаємось, як живемо:

він та вона, ви і ми?

... не з’їдять оту бульбу уздовж зими –

навесні закопають, певно...

Пахнуть жінки піхвами й пахвами,

вином і лосьйонами – пияки;

тхне іще чимось таємним – таким,

що досі не мало запаху:

плюралізмом? гласністю?

Зупинимось – овиразниться...

Допоки що важить лишитися гідними

ймовірного спільного фінішу.

Тому забуваємо все надійніше,

звідки виїхали, куди їдемо...

Губляться здогади між небесами,

плавиться споминів суть.

Хто сидить за кермом: Ісус?

чи Сусанін?

 

 

 

 

*   *   *

 

Позавчора зацвів на вікні амариліс.

Дві квітки. Й два пуп’янки – напоготові.

Наш кенар-вдівець, голосистий Кирило

півдня опоряджував крила –

чисто тобі виглядав молодої.

 

Мені не пливлося – сушив собі весла.

Мо’, сніг, думав, піде чи кум забреде...

А хай би й горішнього ката принесло,

щоб крига між ребрами скресла

і серце нарешті втекло із грудей.

 

О п’ятій – і Кость. Ми поставили чаю

(”доброго посту тобі в Ірпені”),

про щось говорили, а більше мовчали

і розійшлися в надії печальній

десь колись зацвісти на чиємусь вікні.

 

 

 

 

 

ЗАВТРА-СЬОГОДНІ-ВЧОРА

 

Он дурник, що росу кохання,

свавільного, мов діамантовий метеорит,

збива наосліп босими ногами –

спинися дурникові, мить!

Що дурник він, те знаємо лиш ми.

 

А ген сіріє імпотентів натовп

з коругвами “хотіти і могти

щоночі, повноцінно і багато –

посіятись і зберегтись!..”

 

А там штурмують – швидше, вище!

Нас ігнорують зорі? Дістанемо й до них!

І космодром – земний великий прищик –

стікає гноєм вогняним.

 

Всяк власне місце знає – зверху і насподі,

свій спомин в кожного й надії заповітні.

Який-бо кругообіг дурисвітний

пихатої органіки в природі.

Насущний хліб, архесуттєві ідеали,

ідіотизм фанатиків і фантики ідей –

усе тече, повзе, летить, іде;

мов марсіанські русла і канали,

свої вчорашні розшифровую сліди.

Та шлях, що завтрашній для них, лиш ти

один уже зоставив за плечима

і з їхньої тутешньої горюєш суєти,

пунктирами проклять означуєш причини

і найкоротші протопти до катастрофи –

й пророчі сльози зашиковуєш у строфи...

 

 

 

 

 

*   *   *

 

Чи на землі ще є земля,

хоча б з долоню немовляти,

якій би ти додержав клятви

на лицарський закон і шлях?

Чи є така земля хоч десь,

яка б про тебе спомином ясніла

і вірою: повернешся й посієш

у лоно їй зерно святе?

Хіба в оцім трикутнику ти ще й господар –

між персами з вершиною лобка...

Отут зачнемо вояка чи пияка,

а чи вождя для здичавілого народу.

Не вартий більшого, живеш

між тих, що ліпшого не варті,

і пишеш членом лист Астарті,

та п’єш, та плачеш, та блюєш.

Ряди знекровлених проклять,

цинічні терміни невдачі

лягли в глосарії тлумачні –

від „аз” до „ять”.

Пустельна вотчина. Нічийна зона.

Безплідна територія. Ніяка. Сонна,

ти їй не цар, не син, не муж,

не сміх, не плач, не птах, не вуж.

Страшний твій суд, інтимний і приватний,

скасовано із міркувань горішніх.

Тобою знехтував Великий Пантократор –

твої путі не праведні й не грішні.

І не було пророка в тій вітчизні,

а отже, і в пророка батьківщини не було.

І непочуте слово, й вчинок незлочинний –

усе марнотою спливло –

в перед-добро і понад-зло...

 

 

 

 

 

*   *   *  

 

Войовнича земля – в обладунках і латах;

ось поглянь: лиш бетони й асфальти,

залізниці і лепи, як гади повзучі.

Де твої зваби? Де перса пахучі?

Гібрид амазонки й Горгони – земля –

емансипована сука – вітчизна ошуканих,

бранців сліпих, без’язиких, затюканих.

Я ж – твоє дзеркало: глянь!

Бумерангом де тебе обличчя, як є,

вертає, спотворене правом безмежним

дарувать нас стихіям, воді і пожежі.

Та я – муж і я – пекло твоє –

не прощу собі долі в неволі,

ланцюгами гримітиму денно і нощно

і твої сірководневі очі

заллю повінню попелу з болю.

Золотою стрілою по тому ураз

утечу, вознесусь в порожнечу,

щоб у лоні твоїм ненароджений час

кружеляв, скільки й віку, приречено...

 

 

 

 

 

 

 

*   *   * 

 

Наївні бджоли на сиву голову,

немов на квітку білу, падають.

А безнектарна, любі, територія,

а й не скажу ж вам, люди, правдоньки.

Та й не вкажу доріжки правої

в краї, де всі стерильно праведні

на лютнях грають, тішаться

та нас паплюжать, грішників.

Та славлять купно триєдиного,

та п’ють горілочку-меди вони,

та палять сигарети з фільтрами,

злягають зі святими дівами...

Я не вкажу, не зможу, позаяк

ви не збагнете натяк – віщий знак.

Коли складу триперстну комбінацію,

різночитальні спалахнуть асоціації:

напевне, дулі виглядатимуть побожні,

побачать атеїсти тритотожність...

Ні в тім, ні в цім ви не праві,

мої блаженні і хороші:

на безнектарній білій голові

я просто буду ськати воші...

 

 

 

 

УТЕЧА

 

Жовтневий парк пора непарного весла

і мжичка сіється і дереву не спиться

ще мить хтось був на тій он лаві

ще не намокло місце від сідниці

і що зробилось чоловіку?

лишив гітару горілиць пішов

невже він вирізнив закличну зірку

у небі сірім і пощо

пройнявся певністю що та земля

йому належить

як гонорея а чи нежить

і лиш до нього промовля?

гітару навіть нам свою залишив

релігію

дійду мовляв і знак звідтам

осіннім вам подам

а мжичка сіється та між гіллям

шикується у краплі – прямовисно

на срібні струни й бліде деко

спада важка вода

і ніби доля озивається здалека

гітара виразно стражда

релігія неволі і жалю

пішов світ за очі навіки

за рогом зніме черевики

і заважке пальто і капелюх

усе зоставить в домовині

дрібну пилину і провину

і шлях йому простелиться в пітьму

нехай не думає

що в спадок нам зоставлена гітара –

релігія – він знайде лиш самотність

котрої там і тут задосить

на дні і високо вгорі

та й у свічадах богових зіниць

ісус де сент екзюпері

фінальний принц

 

 

 

 

               *   *   *

 

                        Пам’яти п’ятнадцяти тисяч мирних

                  жителів і козаків, закатованих,

                  спалених, розіп’ятих і не похованих

за християнським звичаєм при спален-ні Батурина військами Олексія

Меншикова восени 1708 року

 

Є повір’я: коли помирає людина,

з високого неба спадає зоря,

забира людську душу-пір’їну

і вертає назад і повік не згора.

Та зорі треба знаки: могила і хрест,

і на свіжій землі хоча б кілька квіток.

Інакше блукатиме поміж дерев,

як малий світлячок.

 

               Над Батурином небо темніше, ніж десь, -

               без п’ятнадцяти тисяч зірок.

 

Є чужий інтерес, є лукавство державне,

та гріх непрощенний упав і на нас.

Без могил і молитви, безславно

провели своїх предків в зачумлений час.

Що їм з наших запізніх сьогоднішніх сліз?

Що їм наш театрально притишений крок? –

пита понад Сеймом в живих верболіз

і німує пісок.

 

                        Над Батурином небо темніше, ніж

                                                              скрізь, -

                        без пят’ятнадцяти тисяч зірок.

 

 

 

 

 

ЧИЇ   МИ?

 

Завішена зоря, заліплена діра,

одібране найменше з прав;

насіння вкрадено і корінь втято –

ані втекти, ні вмерти. Мотузи і яди

вже не збезчестять світлий храм

богів із примусу, а сонця з влади.

Чий  ти і ти чия?

Куди нас відносить стрімка течія

правди?

Оголосили – цвинтар закрили;

пройде час – переорють могили.

Дім збудують. Там люди житимуть.

Трупи палитимуть.

Бачить Бог, нема поля.

Чий ти і ти чия?

Куди нас несе течія

болю?

Хто має прийти, той прийде.

Що має пройти, те пройде.

Збудеться все через трохи.

Поривання усупереч жити,

вперекір і навпроти –

мов об стіну горохом.

Чий і чия,

що німуєте передчуттям

катастрофи?

 

 

 

 

 

 

 

 

  *   *    *

 

На смітниках янголи розгублені –

щось шукають,

чомусь дивуються,

когось згадують....

А мале дівча

почуло від лукавої баби,

буцімто янголи навідуються

уночі спочити

на малу хвилю

лише до квартир,

де затишно і чисто.

Вже в одних трусиках,

воно злякано замітає

величезним віником

стогектарну долівку,

а потім довго не спить,

а янголи, мов сновиди, –

на смітниках та й на

смітниках.

 

 

 

 

ЗАБАВКА

 

В руках у дитини гад іграшковий

звивається рвучко – усе-таки гад;

як писанка, геть до хвоста розмальований,

лакованим оком на жертву чига.

 

На нитку нанизана вельми майстерно,

мене не зляка дерев’яна змія,

In status nascendi … In status nascendi … -

антично і гірко всміхаюся я.

 

 

 

 

ТАТУЮВАННЯ

 

Це тло – міцне засмагле тіло,

на грудях синім – діва з немовлям.

Тут просто пляж – кому до того діло?

До кого й що малюнок промовля?

 

Прищі довкола цицьок рудиментних –

жона дбайливо давить їх...

А слово “тло” – питання давнє й темне

воно від “тіла”, діво, чи від “тлі”?

 

 

 

 

ЦЕ   НЕ  ВІРШІ    (ІІІ)

 

Квітневий дощ. Трава зітхає,

потріскує, попискує – росте.

Сусідські хлопчики, одягнені охайно,

забігли до майстерні – заважають.

Записуєш “Нема  ч у ж и х   дітей.”

 

Нарешті дощ минувсь – побігли діти,

мов по граніту покотилися монети.

На засув – двері. І сидіти,

в’язать наосліп з темних літер:

“Пітьма і здогади – розвій експерименту.”

 

Та неперервна темрява болить –

і треба свічку запалить.

 

Занотувать: “У товаристві інструментів

на мить позбувся страху смерті.”

І цілу мить усе ти мав:

здогадувавсь, і згадував, і знав...

І тихо ти, свічо, засвідчиш,

що це не вірші. В ж е   –   н е     в і р ш і.

 

 

 

 

 

*   *   *

 

Френк Заппа – й хата ця із дахом чорним...

Вона б його й не чула, аби кум

не завітав сьогодні з магом забугорним

на рідину терпку,

грузинську, певна річ, – тому й бридку.

Не в тім причина нашої печалі...

Це що?.. Це так... Андрій, мо’, привезе нам чаю...

Френк Заппа – тут. А там, в кущах, – цвіркун.

А поміж – ми – при хаті древній,

й тече сосною опівнічна темінь.

 

 

 

 

 

ЗОЛОТА   СТРІЛА

 

Хто стрілу золоту сю послав,

котра тисячі літ нанизала на вістря,

мегатонни тугого, мов гума, повітря, –

і від кого, кому та коштовна стріла,

що упала в мій двір?.. Аж душа загула.

 

На грядущу поставивши долю,

хто нас виграв, а хто нас програв?

Стрільцю з далекого поля,

в кого цілив та що вибирав:

волю? неволю? сваволю?

 

Затривожився птах жар-пера,

гніздо криє крилом і ячанням.

Знак мисливця, для птаха печальний,

чи знак птаху – йому вже пора –

о стріло, що ж бо ти означаєш?

 

Сад – найменшим питальним листком,

дім – невічною кожною річчю,

як у сховок, біжать тобі в вічі –

ти ж одвіт, адресат і закон –

вознесись до стріли, чоловіче.

 

Та здогад без слова й числа

тебе одного лиш чарує.

На тім місці, де впала стріла,

ґрунт парує.

 

 

 

 

 

 

ВРАНЦІ

 

Зразок безмежності – глибінь нічна, –

ні дна, ні неба їй немає.

У сотах-келіях – відлюдники, монахи, –

у снах гранично автономних,

в державах марень незалежних,

видінь незайманих, цнотливих міражів,

де персональні фрески й вітражі,

мозаїки із скалок пам’яті й надії.

Я сам собі глядач і лицедій.

Сюжети наші, вчинки і стежки

не перетнуться, скільки й ночі,

не накладуться фарби – тон на тон,

нової барви не відтінять.

Чи ж то не абсолютна воля,

чи не воістину зашторена самотність,

зафіранкована любов?

Несправжній жах, непродуктивні перемоги,

і зрада, і політ, що їх насправді не було,

мов на воді написані, – добро і зло.

Глибинна ніч – і ти один лиш нею володієш,

таємний лист у темному конверті.

 

Чому ж бо ти пробудженню радієш

і уникаєш смерті?

 

 

 

 

ПРИЙДЕ   ЧАС

 

Зачекаймо, жоно, – прийде час

ще одного весілля для нас.

Летітимуть попаски угорі

натруджених двоє коней,

виглядаючи в лісі трави

двох безмежно закоханих –

їм вершників білих на чорному тлі.

Прийде час – в небо злинуть

ромашки й жита, трактори й картоплі,

і корови із вим’ям полинним

молоком нас поллють із небес –

все для двох, в нашу честь.

 

Усе нам потроху заздритиме.

Усе понад нами плакатиме

пошепки і навпомацки.

Прийде час.

Вже без нас.

 

 

 

 

 

ЦІ КІСТКИ ОЖИВУТЬ?..

 

Не воїн я, не годен я, бо вже

мене порубано дощенту,

і ворон виклював, і вовк пожер

і очі, й тіло, й екскременти –

лише кістки цвітуть на чорних ріллях,

як дуже древнє й біле зілля.

Але з самітної вершини

ще споглядаю ту картину

крізь шибу сіру –

уже не знаю, та ще вірю,

що то моє

і що Ти – є.

 

 

 

 

ПРОВІСНИЦТВО

 

Помру у дощ. Усе точніше,

усе частіше з кожним роком

влучаю здогадами в ціль.

Збуваються не лише вірші –

думки – знічев’я й ненароком –

про все; про себе і про всіх.

 

Боюся мислити, аби не звіщувати

недолі друзям, жінці, дітям, –

не офіруюсь я, то хто ж?

І що не день, то звичка німувати

стає важнішою за звичку діять.

Отак живу – й помру у дощ.

Зіграю траурну відправу,

щоб знов замать на слово право.

 

 

 

 

 

ПАЛЯТЬ   ЛИСТЯ

 

Жаль в лещата бере

хворе серце, Боже, –

досі жив я не так, як треба,

жив негоже.

А вже осінь, і душі дерев

видимовують з вогнищ.

А вже вечір, і душить той дим,

заповзає в легені.

Пошли, Боже, деревам отим

навесні нову зелень;

заодно і мене, якщо можеш, прости

і подовж між дерев мої терни.

Може, днем хоч одненьким іще

я покрию ганьбу многих літ, –

і розвіється в погляді щем,

і хрестом у душі трісне лід.

І я, Боже, щаблями прощень

за тобою піду слід у слід.

 

 

 

 

*   *   *

 

Аби це снігу – вище димарів,

стихії дикої і милосердної стихійно.

Найвище дерево покриє у дворі –

хіба що будуть в Києві горіть

над білим-білищем хрести Софії.

 

Засипле все: знамена і герби,

і всіх вождів на постаментах –

з печатями нелюдської журби

сократівські й наполеонівські лоби...

І п’єдестал – для Президента.

 

І стало б тихо, як в могилі,

і так тривало б сорок діб.

Ми б стільки переговорили:

хто – з дітьми, хто – з жоною, хто – в собі.

Аби не змерзнуть, меблі попалили б,

і одяг – теж, і посвідки рабів,

і книжечки рябі.

 

А далі б сніг зачав спадать –

і талі води бруд нестимуть з міста.

Крізь шиби чисті перше листя

узрять дві жертви – кат і тать.

 

І мовчки Бог одну зернину житню

на всіх подасть.

 

 

 

 

З   ГЛИБИНИ   ГУКАЮ

 

 

Подвижництва, подвижництва, подвижництва

у найдревнішого учімось дерева:

у вугіль запластуємо енергію

і, може, так хоч виживем.

 

У кокони, у кокони, у кокони,

як ті невтомні шовкопряди-черви,

крізь ненаситне перепустим черево

системи суєтні – шовками спокою.

 

У Бога ми, у Бога ми в резерві –

пильнуймося й довіку не загубимся.

В молитвах все – від префікса до суфікса –

найменшу титлу збережемо, –

брати мої по темряві

і сестри темні...

 

 

 

 

 

*   *   *

 

Свіча, і блискавка, і чай,

і час, що, може, завтра не пірветься.

Пітьма глибока, як печаль,

і рівно б’ється серце.

 

Що вмієш Ти, що знаєш Ти, що можеш,

не осягну того ніколи я.

Вже впокоривсь і дух стриножив –

то хоч тепер скажи своє ім’я.

 

Хоч натякни зітханням дужим,

в мій бік хоча б зирни

і поділи мене на води і на сушу

іменом з глибини, і давнини, і далини.

 

Хіба не бачиш, як окляклі руки

у вогнищі холоднім грію я?

З-поміж зірок, і барв, і звуків –

мені ім’я одне лише. Ім’я.

 

Собі на серці видряпаю цвяхом

і крівцею зіллю на чистий сніг.

Узрю. Запам’ятаю й стану прахом.

Сніги стечуть у двері потайні.

 

Без мене вже зголоситься весна

на тлін нетлінний, що пізнав.

І тим, хто знав, був саме я, –

Твоє ім'я.

 

Свіча, і блискавка, і чай,

і час, що, може, завтра не пірветься.

Пітьма глибока, як печаль,

печаль – як серце.

 

 

 

 

 

 

 

 

                        *   *   *

 

Кричи гучніш, мій вороне, кричи,

розгойдуй лементом трикляту душу.

Коли вже сталося, що мушу

постати з праху, калу і сечі –

по день і подвиг, по ключі,

щоб одімкнуть усіх і все подужать

і згодувати все нічній свічі, -

кричи удень, кричи вночі.

Тряси цю душу, мовби грушу,

аби прокляття і плачі

у зшиток сипалися дружно, -

гучніш, мій вороне, кричи.