Е С К І З И     П Е Р С П Е К Т И В И

 

 

 

 

 

І.ДЕ-ЗАВГОДНО

 

………………..

 

Скирту сліпучо-жовтої соломи

на сході вже вивершують.

В зеленому оці світанку 

ворухнулася перша сльозина-пташка.

Дуб-дідуган потягнувся,

кишнув на вороння, що чепурилося,

ґречно вклонився травині – сусідці.

Пір’їни ранкових вітань 

закружляли довкола, і вітер

підхопив їх, помчався до сходу,

де вже майструвалися крила

для скирти.

Й тополі листочками верхніми

торкнулися хмар…

 

Це бачили всі,

та не всі пам’ятають.

 

 

 

 

 

…………………

 

Мале й старе, білявеньке і сиве,

для огірків дощу просили.

 

          (Х м а р к о - п т а ш и н о ,

          п р и н е с и   ї м   н а   к р и л ь ц я х

          о д н у   к р а п л и н у )

 

Старе малому гірко сповідалось,

що все зелене в ній одлітувалось,

що, мабуть, дощику їй не дадуть –

на серці їй ні будяки, ні мальви

не цвітуть.

 

          (Х м а р к о - с е с т е р к о ,

          з л и й   ї м   в о д и   ц е б е р к о ) 

 

Мале й старе, білявеньке і сиве,

сім кольорів між огірків носили.

 

         (Х м а р к о - м а т у с е н ь к о ,

         п о ш и й   м е н і   з   д о щ и к у

         с у к о н ь к у )

 

Мале танок водило з кольорами,

старе веселку ткало

осінніми, мов співанка, губами.

 

           (Х м а р к о - б а б у с ю ,

           я   з   д о л о н і   т в о є ї

           н а п ’ ю с я )

 

 

 

 

 

……………………

 

Там у лісі дерева я шукав –

здибав жінку.

Так чекали донечку –

маєм – квітку.

У капусті жито ми жали –

біжить хлопчик.

Поміж слів імена шукав,

а вони – де мовчки.

 

 

 

 

 

……………………

 

Мама повертається з поля,

теплим смичком речей торкається:

контрабас воріт, віолончель дверей,

скрипочки вікон ходять за нею назирці.

У повнісінькій літепла балії

купає мої пелюшки, фіранки,

студентські мої сорочки з півнями,

батьків комбінезон у мазуті.

На низенькім призахіднім сонечку

розвішує пелюшки, сорочки, фіранки,

батьків комбінезон.

Все подвір’я завішене одягом,

червонясте світло вже ледь пробивається.

Сутеніє.

Оглядається, чи ніхто не бачить:

у воді після всього змиває пилюку

зі своєї малої пісні.

 

 

 

 

 

………………………

 

Впродовж дев’яноста років

з бабиних пальців на полотно

вишневими, синіми, пшеничними цівками

витікали крила.

Пальці тепер не тримають голки.

Очима годує вона рушники і чекає,

коли ж вони скажуть,

що пора уже бабі летіти з ними.

 

 

 

 

 

ІІ.МОДЕЛІ ОБРІЇВ

 

………………………

 

Вогню,

що криця – дзеркало сонця найбільше,

що провалля і спрагу золою тамує,

морозом,

будівничим ажурних мостів

через ріки і вени до іншого берега,

єдності 

тіні і зблиску,

явленій жалом змії і пелюсткою,

– всім на землі освідчуюсь.

Голос первісної хіті

до голосу рівного, зовні байдужого,

стишую; до шепоту і зітхань,

до промовистих поглядів,

до гарячого злету уяви вночі,

до сльози на подушці,

до записок під партою,

анонімних букетів на ґанку

прихиляю чолом голос первісної хіті.

Я відаю,  що чиню,

коли вперто отак домагаюсь взаємності:

лиш на спільному полі кохання і гри

мужніми й ніжними виростуть діти.

 

 

 

 

 

……………………

 

Крізь ґрати зорі молитись –

зв’язаній жінці вуста цілувати.

Нарешті збагнули: земля –

це перша і, може, остання в’язниця .

Пам’ять про крила за нами іде невідступно,

гаснуть молитви, іржавіють зорі.

 

 

 

 

 

 

……………………

 

Ви кажете: поту краплини

за наше здоров’я п’ють колоски;

і далі: приручені птахи палаців

клюють за поживу мозолі з руки;

лукаво: до брами хмільного цілунку,

мов голку у сіні, шукайте стежки;

щомиті знамена побідні вартує

ваш крицевий зір і меч ваш дзвінкий.

Та й пісня моя, далебі, не повія,

що спатиме з кожним із вас залюбки.

 

 

 

 

 

……………………

 

Націлені в сонячність руки та очі

величних скульптур з найтвердішого льоду

суть наші компаси, шляховкази.

Сніги переможні дивляться в небо

очима глибокими наших слідів –

ми рвійно, несхибно йдемо 

в країну зелених загалів;

компаси наші із льоду 

пахощі сонця медвяного чують –

ген вже виходить нам навстріч.

 

 

 

 

 

……………………

 

Коли ми, первісні, торкнулися чисел

множини можливостей власних,

ті, що за нас народились раніше,

сказали: каміння оце ви вже здатні нести.

На зламах парабол зловили тривогу

тих, що померли раніше за нас:

цей камінь лише для китайського муру –

ми кинули ноші на ниви чужі.

У навстіж відчинені вікна потреб

ми вечір пили дзеркалами-очима –

бачимо: ті, що вже нам навздогін народились,

землями нашими наше каміння несуть.

 

 

 

 

 

ІІІ.СУТІНКИ

 

..........................

 

Осінній день коня рябого 

до гілки вечора прип’яв;

на схід втікаюча дорога 

з своїм прощається ім’ям –

і приміряють речі маску Бога.

Їх імена гуртуються у зграї,

за вожака у кожній – вітру тінь,

побіля шибки завмирають

на рами чорному хресті –

оази світла пахне раєм…

Але нестримний рух до листопаду;

холодних істин стиглі кавуни

в столів жертовних просять ради;

листок упав і двері прочинив –

плечима повела стіна від саду.

 

 

 

 

 

……………………

 

„Місця під сонцем, місця під місяцем,

найсильнішої яйцеклітини!” –

несуть транспаранти вулицями

речі чоловічого роду:

грім, літак, електричний стілець,

вітер і хліб.

Речі жіночого роду

нитками прозорими сліз

кожна весільний рушник вишивають –

візерунки надійних сховищ.

Кілька сот на землі лишилось

речей жіночого роду.

Наймолодші – Ґлорія Дей

і нейтронна бомба.

Жаби – найстарші, найвитриваліші,

та й вони вже втікають на очі вужів.

 

 

 

 

 

……………………

 

Коли ми при сонці краяли землю

меридіанами, їй було байдуже.

Коли серед ночі ми з іншого боку знайшли,

одягли її всю в паралелі,

вона не зважала.

Тепер пройнялися манією

експерименту відділити ідеальні лінії

від надокучливо реального еліпсу –

скорботно мовчить та й мовчить вона,

мати, а ми – виконавці вироку –

потай ховаємо в ніздрі

пахощі лип і в кишені з дірками –

грудочки ґрунту з присмаком цукру,

і солі, і хліба.

 

 

 

 

 

……………………

 

І перспектива ніг – з ілюзією шляху.

Чи ми туди ішли?

І паралельні рук – з ілюзією хати.

Чи ми отут жили?

До чого прагнуть птахи?

У хмари запитайте.

Куди пливуть ці риби?

Зна річкове латаття.

А поміж всим промовисто і строго

мовчить моя дорога.

 

 

 

 

 

ІV.НОЧІ

 

……………………

 

Поеми моєї наступної шлях

прапорцями сигнальними хмар і дітей,

димарів на дахах і жовтеньких курчаток,

в борозні тракторів і усього на світі,

що продовжень стрімку естафету несе,

позначений.

Коли з певних причин,

такого мене поміж вас не зустрінете більше,

пам’ятайте й про мій заповіт –

без мене рушайте.

 

 

 

 

 

……………………

 

Єдина стіна – тіло, вітрило думки;

єдина підлога – земля, що витримує наших дітей;

поважна єдина стеля –

з вікном заґратованим, заґравітованим;

двері одні лиш – вуста, прочинені завжди 

для поцілунку – ось!

Так і розкажемо, слово ж бо – зламаний ключ

до усього на світі,

до себе самого

в подобі Фенікса.

 

 

 

 

 

……………………

 

Батьківщино, земле дідівського поту,

я повернувся, тобі принесу у дарунок

замкнене коло дороги –

перстень чарівний.

Гнізда порожні сльозою зігрій;

якщо ми летітимем прямо

і дуги-русалки – фрагменти безмежжя –

нас не полонять,

ми прийдемо з тильних кордонів,

зненацька руками закриємо очі:

нене, вгадай-но?

 

 

 

 

 

……………………

 

Стежки, манівці, а ще протопти

суть сліди моїх ніг цілиною;

палаци, в’язниці, хатки незавидні –

відбитки руки на камінні і дереві;

де торкався вустами повітря і вуст, –

мовби місце в траві від серпневого яблука,

слово „добридень”, „прощайте” і пісня;

траєкторії порухів цих двох очей

позначені всюди блакитним,

зеленим і жовтим.

Аркушем чистим вологих пісків,

берегом моря так добре іти;

огляньмося, жінко, на ті паралелі –

море супутнє змиває сліди,

ще теплі, ще наші моделі мети.

 

 

 

 

 

……………………

 

Вистава скінчилась, поволеньки пада 

завіса ночі. Проте для бажаючих

засвітили вікно – ілюзію

сходження паралельних,

аби вирушили в гостинну надію.

Ніхто й не помітив, як згасло воно, –

перспектива радості не зникає.

 

 

 

 

 

 

V.ПОРІГ

 

……………………

 

З нерухомих зіниць проростають веселки людей,

на холодних вустах – немовлята-слова,

обличчя пустелі струмком усміхнулось, –

перед ним на колінах

знімаєм перуки метафор,

рум’яна епітетів, ноші імен –

я знаю в обличчя усіх,

кожен колір і кожен відтінок.

Маски троянд непотрібні трояндам,

маски людей зайві для нас,

маски дерев завеликі для квітів –

вони деревом стануть,

маски зірок для людей передчасні –

ми ще станемо ними.

На шляху перетворень

безмежжя відкриє вітрини принад,

але гідність людей донесім і в зірки.

В перспективі – ми завжди.