≤ ј – Ц 1 9 8 1 ≥ дал≥

≤ ј –† Ц† 1 9 8 1†† ≥†† дал≥

¬гадуючи наперед природне

занепокоЇнн¤ читача певними

географ≥чними дивацтвами рукопису,

завбачливо по¤снюю њх специф≥кою

роботи на рефрижераторних секц≥¤х

в час написанн¤ переважноњ множини

м≥н≥атюр.††† Ц††† ј в т о р

≤

„ист≥ слова моњ, чист≥.

¬≥тер ≥з пол¤, ≥ синтаксис

мови батьк≥в ≥ д≥тей за вечерею Ц

сонце вже с≥ло, а в душах ще червоно, −

в≥тер ≥ дол¤, ≥ небо високе,

навк≥л в≥йни Ц неперервний спок≥й.

„ист≥ слова моњ, чист≥,

мов трава об≥ч шл¤ху, мов лист¤

лип ≥ тополь на осонн≥ прогресу.

Ќ≥чн≥ють над≥њ Ц б≥л≥ють берези

у в≥ршах засивлених Ц хрон≥ках болю,

≥стор≥¤х руху ≥люз≥й про волю.

„ист≥ слова моњ, чист≥.

—лавн≥ муж≥ в≥дл≥тають в дитинство

щоосен≥ птахами. ¬ далеч≥ с≥р≥й

св≥т¤ть њм неньки, колиски та ≥р≥й.

„ист≥ слова Ц незахищен≥.

јле д≥ти ростуть ув≥ сн≥.

††††††††††††††† ≤ тањна вищаЇ.

††††††††††††††††††††††††††††††††† (ФЌезахищен≥ словаФ)

” зон≥ тихоњ душ≥

дес¤тий день ≥дуть дощ≥.

“акий холодний с≥рий червень.

¬осьмидес¤т≥. –≥к четвертий.

јж см≥х-метелик с≥в на губи:

х≥ба вже й сонце нас не любить?

†††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††† ( Ф6 год 40 хвФ)

III

ѕриносиш сонце зимне, мов зн≥м≥лу скрипку,

та не жур≥мось Ц день росте.

”же в сн≥жинку кожну, мов у шибку,

земл¤ дитинно вигл¤да гостей.

ќй на сн≥гах ранкових дивний празник Ц

см≥ютьс¤ темнотали знов!

—помТ¤нутих вноч≥ поразок

в≥дб≥люю ретельно полотно.

≤V

ћен≥ так пильно в оч≥ перехожий подививсь,

так уколов з-п≥дбр≥вно променем холодним...

јби в≥н знав та ¤ щоб знав колись

про те, чого не знатимем сьогодн≥.

†††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††† (ФѕунктирФ)

лиш вийшов за пор≥г

завмер дошукуючи слова

що можна б ним було назвати

оце чудне ≥ р≥зне Ц

невже тому й донин≥

ти часто так ≥ г≥рко плачеш?

††††††††††††††††††††††††††††††††† (ФЅезмежна дитинаФ)

«абути ≥мена, аби пот≥м згадувати, Ц гра не з памТ¤ттю,

а з≥ смертю.

†††††††††††††††††††††††††††††††††††††† (Ф артотека ќмегиФ)

VII

√ойдаЇ, перекочуЇ нас з м≥сц¤ на м≥сце в≥чна вода, згладжуючи гостр≥ гран≥, вписуючи нас в нульову суму р≥зновекторност≥. —к≥льки нас таких, що нав≥ть формою нагадують нуль, спочиваЇ на берез≥ Ц гладеньк≥ кам≥нц≥, р≥знокол≥рн≥ трупи. ўо й казати, гарними, позбавленими претенз≥йност≥, пихи ≥ чванства, великий день передаЇ нас в≥чн≥й ноч≥. ’рам траЇктор≥њ польоту до смерт≥ Ц все, що† лишаЇтьс¤ п≥сл¤ нас.

(щоден., ст. —аратов)

VIII

до останнього камен¤

до найтоншоњ г≥лки

м≥сто чуже ≥ мокре

до найменшоњ з жаб

на асфальт≥ холодному

м≥сто чуже ≥ мокре

встигнути б т≥льки на пот¤г

не наступить ненароком на жабу Ц

два бажанн¤ р≥днить ≥ще з м≥стом

найб≥льшим ≥з бачених будь-коли жаб

мокрих н≥чних ≥ чужих

†††††††††††††††††††††††††††† (Фѕ≥сл¤ н≥чного дощуФ)

’

це сталось в ос≥нньому иЇв≥

гарна ж≥нка несла вулицею

в≥д вокзалу ≥ вгору

повну авоську ¤блук

≥ одне випало на тротуар

≥ покотилос¤ покотилос¤

аж перехож≥ давали йому дорогу

наче ¤комусь авто абощо

а один молодий чолов≥к

п≥дн¤в оте ¤блуко

≥ п≥шов за красунею назирц≥

хот≥в њй сказати пробачте

ви згубили ось ¤блуко

але ж≥нка була достоб≥са гарною

раптом по¤снить соб≥

оце все ≥накше

отак ¤ за ними ≥ду

≥ часом соб≥ посм≥хаюс¤

й дос≥

нер≥шуче ≥ мило немовби вв≥ сн≥

†††††††††††††††††††††††††††† (ФяблукоФ)

’≤

ќсь гримотить брук≥вкою сов≥ст≥

м≥й кольоровий маленький в≥зок Ц

ось гримотить;

останню сльозу виколисуЇ око,

≥ зграњ см≥тинок тор≥шн≥х

бавл¤ть грайлив≥ в≥три.

ѕтахо ноч≥,

принеси мильних кульок з пол≥в печал≥,

мильних кульок з пол≥в коханн¤.

ќсь бат≥жок м≥й см≥Їтьс¤ в долоньку:

в≥зок бо ≥ кон≥, ≥ сов≥сть Ц мальован≥,

птахою ноч≥ оч≥ в дороги покльован≥;

ось бат≥жок у порожн≥й квартир≥

цвьохкаЇ лунко Ц приборканий час

коло по колу пок≥рно виписуЇ.

ѕтахо ноч≥,

заплети соломинами руки моњ

у затишне ≥ тепле твоЇ гн≥здо.

яблуком стиглим останн≥м на г≥лц≥

стел¤ напружено ц≥лить в паркет;

у н≥рки п≥д аркуш вужами ос≥нн≥ми

ховаютьс¤ л≥тери Ц бачиш м≥сток

з веч≥рнього берега серпн¤

на ранкову долоню зими Ц

≥ ход≥мо.

ѕтахо ноч≥,

¤г≥дку нашого дому

в≥днеси на сн≥данок пташатам.

††††††††††††††††††††††††††††

††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††† (Фѕоганська н≥чФ)

XII

Ћаст≥вки звичних весн¤них згук≥в пов≥таютьс¤ до моЇњ хати ≥ метушатьс¤ б≥л¤ гн≥зд. ¬томлен≥ поњзди прил≥та≠ють, сушать крила, скаржатьс¤ та оскаржують, аж л¤щить у вухах. ћужн¤ тиша розчин¤Ї голоси мешканц≥в св≥ту, котрий належить мен≥. ћужн¤ тиша пильно, але усм≥хнено стежить, ¤к щовечора все важче л¤гають на ст≥л моњ руки ≥, ¤кусь мить спочивши, берутьс¤ до хл≥ба та ложки. Д оли ми, √анно, збудуЇмо свою хату...Ф Ц починаю най≠улюблен≥шу з веч≥рн≥х забавок. як не дивно, але ж≥нка проймаЇтьс¤ грою всерйоз ≥ в≥рить беззастережно, що ми збудуЇмо колись хату. ј ¤ в≥рю ж≥нц≥. ќтак ми й замикаЇмо коло мужньоњ тиш≥.

††† (фантаз≥¤, ст. —ух≥н≥ч≥)

’≤≤≤

ѕогл¤нь: знамено теплого дощу

зд≥ймаЇ серпень понад стерн≥;

вологим кв≥том пахнуть терни

аж до з≥рок Ц ≥ ¤ лечу.

ќстанньомитт¤м вибуху мовчу,

мов штопор, вгвинчуюсь у св≥тло

себе в соб≥, себе на в≥тр≥,

себе на св≥т≥ б≥лому Ц лечу.

¬же обр≥й змоклий крильми бачу.

ѓх т≥нь л¤га на груди надвеч≥рТю.

ѕозавтра п≥вень на сус≥дському подв≥рТњ

на вмите сонце рад≥сно заплаче.

(Ф—пок≥йний ≤карФ)

одне в≥кно було у мене

а полет≥ло

≥ стало темно дзв≥нко щемко

≥ в безв≥конн≥ згасло т≥ло

а довго жив ¤

в соб≥ носив бджолу ≥ смерть ≥ вишню

таке затишне переджнивТ¤

вмирай Ц вс≥ вийшли

солодк≥ птахи

а полет≥ли

громи шикуютьс¤ над дахом

над моњм т≥лом

≥ безв≥конн¤ наче сов≥сть

брати ≥ сестри плачуть

у домовину зир¤ть сови†††††††

але не бачать

трибуни† ешафоти† л≥хтар¤тьс¤††††††††††††††††††††††††††† †††††††

пром≥нн¤м чорним††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††

померти плакати см≥¤тьс¤††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††

л≥та над сонцем ворон

(Фјвторекв≥ЇмФ)

XVI

ћи розмовл¤ли п≥д плюск≥т зелених хвиль на сам≥с≥нькому берез≥ Ц† а чи то л≥су, а чи то ноч≥. я розпов≥в отому воронов≥† з незбагненно закамТ¤н≥лим криком голоду в очах про своњ пошуки емоц≥йно-буттЇвого ≥мперативу ≥ стисло виклав йому думку јльфреда де ¬≥ньњ про те, що ми вс≥ приречен≥ ≥ нам лишаЇтьс¤, принаймн≥, г≥дно вмерти. У“ак, Ц погодивс¤ великий чорний птах, Ц не вс≥, хто вмираЇ, г≥дн≥ того.Ф

†† (фантаз≥¤, ст. —ух≥н≥ч≥)

XVII

в≥ти, мабуть, на одн≥й земл≥ живуть. ѕахне пижма гостро та сумно ≥ на ”крањн≥, ≥ в Ћатв≥њ, однаков≥с≥нько тремтить роса на в≥нчиках за¤чоњ капусти там ≥ тут Ц ≥, певно, скр≥зь. ¬≥д негоди дощовоњ кв≥ти затул¤ютьс¤ долоньками Ц аж голуб≥, жовт≥, червон≥, б≥л≥ очен¤та ¤сн≥ють м≥ж пучками Ц там ≥ тут однаково. Ѕула ≥ в нас одна земл¤.

(щоденник, ст. ÷ена)

†

XVIII

ѕор≥зав пучку Ц кров запахла медом.

≤ так було, що нав≥ть не бол≥ло,

а лиш душею думка переб≥гла,

що все на св≥т≥ звалос¤ лиш методом.

„ињм? ’то нами мостить путь?

¬см≥хнувсь дружин≥, нев≥дь чим щасливий:

в мен≥, мовл¤в, он бджоли оселились

≥ там гудуть соб≥. √удуть.

(в Ѕо¤рському л≥с≥)

XXI

¬≥д людей. ƒо людей. ћ≥ж людьми.

ћ≥ж сн≥гами.

ѕ≥д нашими сильними з правди крильми

д≥ти втомлен≥ спати л¤гають.

“емна музика нами влад≥Ї,

м≥тить виразки зор¤ми.

ЅратаЇмось, грифом до струн золот≥Їм.

¬ п≥тьму застережень ≥ велич≥ мор¤ Ц

на сонце над≥њ.

ружел¤ють пожовкл≥ листки.

÷е вже ос≥нь побачень,

зажурен≥ птахи зл≥тають з долоней.

Ћишаютьс¤ гн≥зда порожн≥ м≥ж пальц≥в гар¤чих.

¬ одному вагон≥, полонен≥ й сонн≥, Ц

пробачте, сус≥до, й не плачте...

ƒо людей. ѕ≥дростають у сн≥ наш≥ д≥ти.

ЅлижчаЇ сонце. Ќа крилах он плавитьс¤ в≥ск.

ўе б д≥ждатись черешень, долет≥ти до л≥та Ц

...о й††† к о в т а ю т ь††† н а с

††††††††††††† в о д и†† с о л о н ≥

††††††††††††††††††††††† п о в с ю д н о г о†† с в ≥ т у...

(в поњзд≥ У овель-ћоскваФ)

XXII

Ќа пн≥ топол≥, що спил¤ли,

прис≥в спочить. ≤ запалив.

ульбаби перш≥ вже цв≥ли,

а на одну упав ще мл¤вий,

але уже бундючний джм≥ль.

≤ щось в мен≥ вв≥мкнулос¤ раптово:

аби тепер в коробку с≥рникову

зловить того джмел¤ Ц й до вуха.

≤ слухать... слухать...

ј пот≥м хай соб≥ летить Ц

х≥ба г≥ркавим зором провести.

ј моТ, б не так тод≥ бол≥ло

оце безм≥рно дике т≥ло?

(в Ѕахмач≥ Ц б≥л¤ цвинтар¤)

’’≤≤≤

ѕрийшла пора казати пр¤мо,

мовчать ≥ плакати, ¤к Ї:

он слово, ось на слов≥ Ц пл¤ми,

он ми, ось небо, дал≥ Ц ¤ма Ц

незмигним оком нас ≥ небо пТЇ.

ѕрийшла пора на хвилю вимкнуть

промови, бомби, двигуни,

помити руки й тихо вийти

в ос≥нн≥й сад, де хворий в≥тер

ступаЇ вздовж останньоњ струни,

навпомацки дошукуючись точки

перенапружених причин.

ѕрийшла пора сказати мовчки,

¤к перш було, Ц очима в оч≥, Ц

не переконувать, не вчить, Ц

зТЇднать п≥рТњни спомин≥в огненних

в одне палаюче крило,

в одну р≥ку в≥дкрити вени.

ѕрийшло... ј моТ, й пройшло.

(десь на перегон≥)

’’≤V

ќ друг≥й збудивсь Ц дик≥ гуси кричали Ц

≥ бозна й ск≥льки гор≥лиць лежав.

ћов кров з р≥зницького ножа,

зб≥гала н≥ч. √≥ркого чаю

в салон≥ нац≥див у скл¤нку.

¬же не заснуть тоб≥ до ранку.

ј моТ, й до смерт≥ не склепить очей...

≤ хто розкаже, що тоб≥ пече?..

(на перегон≥)

XXV

ѕов≥льно, але наближаюсь.

“≥н≥ плюскочуть об≥руч.

¬же знаю. ѕрощаюсь.

ўе в≥рю.

Ћюди лет¤ть, наче ласт≥вки,

ген аж у неб≥ Ц см≥ютьс¤ ≥ плачуть.

—трах сутен≥Ї з≥рчасто ≥ лаг≥дно Ц

завтрашнЇ сонце вже вами побачу.

ћовби т≥нь по вод≥, перейд≥те,

¤к в у¤в≥ глухого п≥сн¤.

яв≥ть себе справжн≥ми д≥т¤м,

а внукам, мов казка, насн≥тьс¤.

ќтже, св≥тило лишитьс¤ незл≥таним.

ћи ще не втратимо старшого брата.

ћов лист¤, ос≥нн≥ють л≥тери

хрон≥ки смерт≥ ≥ правди.

†††††††††††††††††††††††††††††††† (в робочому поњзд≥ до ѕрилук)

XXVI

уди, мов дим, ц≥ пасма схлип≥в Ц

хто одпов≥сть?

ѕо хвил¤х-р≥лл¤х йде велика,

а безТ¤зика Ц блага в≥сть.

††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††† (Фјле не в≥дчайФ)

XXVIII

ћушу приймати себе самого таким, ¤ким в≥дкриваюс¤ соб≥ п≥сл¤†† потопу†† болю† ≥†† смутку.† Ћише† приймати† Ц† любити† н≥†††

в† ж† е ,†† н≥† ††щ† е††† не можу† себе такого. ¬≥кно моњх поразок Ц найглибше з ус≥х в≥кон до справжньоњ варт≥сност≥ людей. ≤ лише тепер мо¤ любов до тебе, ж≥нко, с¤гнула кор≥нн¤м таких далеких пласт≥в, такоњ ц≥лющоњ води з тоњ п≥дземноњ р≥чки, де ми вс≥-вс≥: остик, ћикола, √анна, д≥ти ≥ батьки моњ Ц р≥вн≥ перед сонцем. ћаю т≥льки д¤кувати дол≥ за право бути серед вас, любити вас, розум≥ти ≥ не розум≥ти вас, за право покинути вас, коли над≥йде мо¤ хвил¤, ≥ п≥ти, памТ¤таючи про щаст¤ бути серед вас.

††††††††††

†††††††††† ††††††††† †††††††††††††††††††††††††††††††††††† (щоденник, десь на перегон≥)

’’≤’

≤ще раз розпов≥м, ¤к це було, ≥, може, згадаю. ѕоњзд рушив, ≥ вих≥дний св≥тлофор лишивс¤ позаду; раптом в≥дчув: у вагон≥ хтось Ї. ÷ебто, так; але хлопц≥ вже давно спали, саме перед цим не збуджувавс¤ другий генератор ≥ трет≥й не давав по двох фазах достатньоњ напруги Ц ми вс≥ з н≥г збилис¤; нин≥ вс≥ спл¤ть, а ¤ лишивс¤ за чергового. Ѕлизько третьоњ ноч≥ пив чай ≥ хот≥в було Ц начебто саме так Ц погортати Ўн≥цлера. ¬≥дчуванн¤ ще чиЇњсь присутност≥ пересипалос¤, дзвен≥ло в мен≥ др≥бними скалками страху. ћайже не† здивувавс¤, коли зворухнулас¤ внутр≥шн¤† ручка дверей, що вели до салону з боку коридора. ...ѕо≠чув в≥д них чист≥ слова ≥ вт≥шивс¤, але вони з де¤ким су≠мом сказали, що н≥кому не вдавалос¤ донести њх, от≥ чис≠т≥ слова, що ¤ не перший ≥ не останн≥й. —екц≥ю поставили в к≥нц≥ ешелону, гойдало, записати ¤ н≥¤к не м≥г, хоч, здаЇтьс¤ нин≥, тод≥ ще памТ¤тав. ...√≥рко зауважили, що це однаково б н≥чого не дало, що пил суЇтност≥ в мен≥ ≥ поза мною вже впав на т≥ слова; вогн≥ за в≥кном, сн≥г, от≥ чорн≥ вт≥каюч≥ контури Ц пил суЇтност≥. Ќав≥ть аби в≥кна очей замурував, осл≥пивши себе, ще б лишилис¤ вуха, вуста, т≥ло.

Уј ¤кби?..Ф

...јле ¤ н≥бито надто люблю вино ≥ друз≥в, хоча трапл¤лис¤ см≥ливц≥, котр≥ забирали чист≥ слова з собою.

У’то ж ви ≥ дл¤ чого ви, ¤кщо ви марн≥?Ф Ц гн≥вно запи≠тав њх ¤.

...ѕамТ¤татимеш, що й ти ¤кось чув, нестимеш на соб≥ цю гору попелу ≥ пилу ≥ аж там, глибоко п≥д нею, Ц найчист≥ш≥ слова...

...’≥ба, моТ, знаЇш, жоно, що мен≥ м≥зкуЇтьс¤? ¬же ¤к п≥де≠мо назовс≥м, може, там нарешт≥ матиму довол≥ часу ≥ спокою, розпов≥м тоб≥ ще раз, ¤к це було, ≥, може, згадаю.

††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††† (з ”фи Ц √анн≥)

’’’

ќстанн¤ зима. Ѕ≥л≥ дзвони ¬крањни

м≥ж сп≥вучих могил в мерзлу землю ростуть.

Ќе травою б зродитись, ¤к згину, Ц

хрестом почорн≥лим. Ц “ут.

ќстанн¤ зима. Ѕезроб≥тна провина

з н≥чого в н≥що посп≥ша.

«-п≥д сн≥г≥в мовчазних перископить руњна:

де Ц земл¤, де Ц душа?..

¬се довшаЇ день. ≤ м≥зерн≥ють спомини

про дивн≥ часи прокиданн¤ стежок.

ќстанн¤ ¬≥тчизна. ѕромен≥

зелен¤ть мого схлипу б≥лесенький† шовк.

††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††† (Фќстанн¤ зимаФ)

’’’≤

(Ќа св≥танку п≥ду)

ƒощ малюЇ, змиваЇ портрети д≥тей,

котр≥ звичного ладу у будинку твоњм не порушать,

пустотливим крилом не зачепл¤ть н≥чого

у квартир≥ моњй, не заплачуть, не зойкнуть.

(Ќа св≥танку п≥ду,

понесу незбагненне й г≥рке своЇ серце)

Ќаче блискавка, ген спалахнуло ≥ згасло

за л≥сом далеким, таЇмним

можливе ≥мено дитини, ¤ка

н≥чого не зм≥нить в одсп≥ваних дол¤х,

ймов≥рне ≥мено над≥й в≥длет≥лих.

Ќа св≥танку п≥ду,

змайструю у дом≥ своЇму затишн≥м

колиску сльози, напишу ≥ще п≥сню,

наречу њњ чорним метеликом втоми.

(≤ звичного грому за сполохом всл≥д

н≥хто ≥ н≥коли уже не почуЇ,

лише ти лише ¤ посм≥хнемс¤ журливо

згасаючим птахом ≥мен св≥танкових)

†

††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††† (Ф√р≥ховний пл≥дФ)

’’’≤≤

“ут усм≥хатис¤ чотирьом люд¤м, вже не спод≥ваючись на потаЇмн≥ двер≥ на випадок втеч≥. Ћюбити кожен гвинтик ≥ кожну гаЇчку. «гадувати брат≥в ≥ сестер, котр≥ лишилис¤ по той б≥к ст≥ни, що зв≥дс≥л¤ поросла поглинаючим ус≥ порухи голосу мохом. Ќе квапл¤чись, ос¤гати любов.

††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††† (ћикол≥ Ц ст. ÷ена)

’’’≤≤≤

ћалими словами казати про смерть.

ѕро мр≥ю не вмерти промовить з найменшоњ л≥тери

трав≥ ≥ комахам, дощев≥ ≥ в≥тров≥ Ц

малими словами.

ћалими руками цей д≥м збудувать,

город посадити розважливо й трудно Ц

житт¤ не д≥лить на п≥сенне ≥ будне

малими руками.

ћалими думками маму збудить

з глибокоњ ¤ми, аби попрохати,

хай прийде, пробачить, осв¤тить нам хату

др≥бними сльозами.

ћалими ногами одненький ще раз

з мТ¤ких спориш≥в збить росу св≥танкову.

ўе д≥т¤м купити сорочечки нов≥.

ѕор≥зати пальц¤ ≥ще раз до кров≥.

¬† чистот≥л≥ попарити втомлен≥ ноги.

≤ думать малому мен≥ про безмежного Ѕога.

†††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††† (Фћ≥н≥мумФ)

’’’IV

ѕотужне сонце, дужий в≥тер.

—н≥ги цв≥туть.

≤ треба нам доконче постар≥ти,

з≥йти в узб≥чн≥ трави, спомином з≥гр≥т≥, Ц

отак зб≥га кр≥зь пальц≥ ртуть.

¬ шпарину сн≥в твоњх, дитино,

вже бачу:

дощ≥ св≥чками виснуть до хатини Ц

на смерть, вес≥лл¤ й на родини Ц

здивуюсь трич≥. Ќе заплачу.

—толи дубов≥. ƒин≥. —ив≥ кв≥ти.

„астуйтес¤. ƒивуйтесь тут.

ѕотужне сонце. ƒужий в≥тер.

—н≥ги цв≥туть.

¬же другу н≥ч не сплю, човную

на повс≥б≥чний схлип ранкових берег≥в;

немов за дзеркалом: хоч бачу вас ≥ чую,

та сам вже другу н≥ч марную

порожньою висок≥стю бог≥в.

ѕотужне сонце. ƒужий в≥тер.

—н≥ги цв≥туть...

Ќе спалос¤. ћов птаха перел≥тна,

над морем ¤, над н≥ччю ≥ над св≥тлом Ц

до вас росту.

†††††††††††††††††††††††††††††††† (ФЌе спалос¤. ј н≥ч, ¤к море...Ф)

’’’V

„ас рушати ≥ знати Ц куди.

„ а с†††† д≥тей, твоњх судд≥в ≥ св≥дк≥в.

Ѕудувать, здобувать ≥ нести Ц

а зв≥дки?

—калку розбитоњ чашки затис у руц≥.

Ћишилось на н≥й п≥влистка та п≥вкв≥тки.

’то з нењ пив? јн≥ сл≥ду, н≥ м≥тки.

—окровенне зерно. ј печальний пос≥в.

††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††††† (Ф–озбита чашкаФ)