К А М І Н Ь Д Л Я Х Р А М У

НЕЛОГІЧНА ФАНТАЗІЯ

ДО ДІАЛЕКТИКИ ГРІХА

Не согрішив. Не впав на дно.

Тікав у сон. Відводив очі.

Та все одно

у склянці висохло невипите вино,

та все одно

пішла від мене діва непорочна.

І впала ниць гаряча сила,

бо діва, мудра і лукава,

мене такого більше не чекала

і не зі мною согрішала.

І духом бою та любов’ю

сам знеможений,

самим собою і любов’ю переможений,

я під чужими вікнами, мов злодій,

писав свої пісні холодні

і мав надію я від того,

що за гріхи її тяжкі

прощення вимолю у бога

і вийду чистим на дорогу.

Був я і люди.

Усе було, що мало бути.

Хіба вина та днів не вистачало.

А потім серце раптом стартувало.

І на порожнім космодромі

я став чужим в своєму домі.

Стояв обвуглений і сивий,

без хати, жінки і без сина.

Сину-сину,

за небо синє

у тебе синішими будуть очі.

Сину-сину,

а море сильне –

ти ж море перейдеш

і ніг не замочиш.

А гуси мої, двадцять другі гуси,

мов ангели, плакали в небі сірому.

Обіруч стояли зажурені музи

І струни міняли на стомлених лірах.

І відчай, як море. Як плаха, - зневіра.

І вічного спокою зваблива прірва

все ближче і ближче.

Вже чути, як прірва відлунює кроки.

Туди, на коліна! На сповідь!

А потім – на спочин. І далі – спокій.

Та все ж порожніми грудьми

ловив із космосу сигнали.

А день минав. Ішлося до зими,

а серце не вертало.

Я кликав. Марно... Ждав. Даремно...

І здогадався. І прокляв.

Вклонився хаті низько й чемно,

і в ніч сумну, холодну й темну

я потай виступив на шлях.

III

Тепер я все, здається, зрозумів.

Тепер би знову по затертому...

Я квапився збагнути суть безсмертного,

а дня свого пізнати не зумів.

В надії вимірять безмірне

переступив межу Землі.

Та, може, крила мав я замалі,

аби сягнуть далеких зір.

Бо я завис між вічністю й планетою,

вже не людина – ще не бог.

Не стало сил для нових перемог,

а чорний вакуум круг мене плів тенета.

Земля мене втомилася чекати

і відчинить мені забула двері.

Дорогою до батьківської хати

Згорів я в рідній атмосфері.

Метеоритною золою непомітно

Упав земному вітру на рамена.

Усе, що залишилося від мене,

повіялось по світу.

Хотілось чогось. Не хотілось нічого.

Дрімали на серці дороги й тривоги.

Невже отак щастя приходить до всіх?

Сміх.

Твої пальченята, як вранішні промені,

заснули на грудях моїх.

Над нами сушив свої крила натомлені

Г р і х .

* * *

Голова, наче біла троянда,

зачахне на кволих плечах.

Збереться думок безпорадна громада

до мене старого на мудру пораду,

а потім я тихо вийду на шлях.

Минуле поверне до мене мостами,

які я спалив, у тім видячи суть,

і згідно жорстоких законів часу

майбутнє повстане.

Могили безсмертних мужів проростуть

щавлем і хрестами.

У розпачі тихім

я раптом збагну, що безвихідь.

І смертною втомою визріє тіло,

І мудра байдужість витіснить страх.

Голова, як троянда біла,

Зачахне на кволих плечах.

* * *

Коли мені не стане сили

дійти останній кілометр

і наді мною сніжно-сивим

зійде як благо сива смерть;

коли навіки стисну зуби

від люті, що не зміг дійти

до свого марева мети,

тоді мій син свій сон загубить,

тоді ви, мамо, не тужіть

і не кричіть у сутінках совою,

і покладіть мене до сходу головою.

ДРУЖИНІ МОЇЙ ГАЛІ

НА ЧЕСТЬ ПЕРШОЇ РІЧНИЦІ

ЗАМІСТЬ ТРОЯНДИ

Усі на світі квіти й квітенята

у білий сніг та в пам’ять білу перейшли.

Неквапні ночі, мов рябі воли,

ідуть-бредуть повз нашу хату,

і чорний світ їм холодом болить.

І чорне зло над ними висне тінню

і підійма над нами чорного меча

жахливо так, із-за плеча,

і не злетіти нам, бо не збороть тяжіння –

аж сміх, аж біль, аж крик в очах.

Міцніше руки стиснемо, кохана,

до серця серцем мудро зіллємось.

За цим морозом ще один мороз,

а за морозом тим та за туманом

нова свобода викидає брость!

Що не вдалося, врешті, вдасться,

і вічно люті наші вороги

перекують мечі на праведні плуги.

До вуст вустами, дужі щастям

одним на двох, - ми, як боги.

* * *

Ти сьогоднішня, я вчорашній,

ти ще квітка, а я вже плід.

На розпеченім траурі вулиці нашої

тополині сніги замітають твій слід.

На розпеченім траурі, на асфальті –

тополині сніги, тополині сніги...

Мила і втрачена, стань на пораді:

чим-бо мені платити борги?

День мій теперішній і майбутній,

кожен мій спомин тобою мічений.

Як же це, люди? Як же нам бути?

Невже це банкротство любові вічної?

Коли котиться сонце над теплим снігом

у провеснений білий світ,

тільки очі закрию і бачу, ніби

ти вже річка, а я ще лід.

* * *

Буває так, що в небі – два світила,

як місяць сонцю день передає.

Буває так, що та уже не мила,

і вже на думці інша є.

Вона вже гріє, хоч і та ще світить.

Отак стоїш, як день поміж світил:

куди піти, куди подітись?

Куди, питається, втекти?

Аж страшно: піде та, а та не прийде, -

і буду я не ніч, не ранок і не день,

без „прощавайте”, без „добридень”, -

на самоті серед людей.

СПОМИН

Такого снігу не було ніколи

і, певен я, не буде більше,

і все на світі значно буде гіршим:

сірішим день і сніг темнішим,

і стане світ банальним віршем.

На рік на два, чи три пізніше

в моїх обіймах змерзне інша.

* * *

Мріялось море велике-велике,

найбільше з усіх, у дитинстві бачених

перших морів – ставків і калюж –

найбільших по-своєму, по-дитячому.

Бачились ми наодинці з морем,

з богом єдиним своїм наодинці наче,

а сонце сміється, а чайки плачуть,

а я ще такою тебе не бачив...

Мріялось, тільки мріялось...

А тебе все нема і нема,

а без тебе зима і зима.

І снігів намело у коліно,

наче піни морської, солоної піни.

А без тебе

До моря мені

Не дійти

Не дійти.

* * *

Дереву треба дерево інше,

як людині потрібні люди.

Як притока шукає річку,

так тебе я шукаю всюди.

Наче річка шукає море,

я шукаю тебе, шукаю.

Я течу через доли і гори,

я в озера й ставки впадаю.

Тільки ж річці потрібне море,

Як Дніпру треба Чорне море.

* * *

Нехай до хати прийдуть діти

і в жменях сміху принесуть.

Нехай мій батько стане дідом,

і в знак того, йому сусіди

сорочку білу розірвуть.

Нехай повториться безсмертя

в синах і в дочках. І в зерні,

що вкотре виб’ється уперто

через розкришений граніт

й нап’ється соку у борні

і вже в поборенім мені.

* * *

Кинь межи очі мені, жартуючи,

віхоть сонця, неначе соломи житньої,

так щоб зіниці – зайчата злякані –

в закущеність вій дременули.

Пригорщу сміху сипни мені в серце,

наче в дитинстві піску в обличчя,

і пожалій, наче старший меншого,

і обігрій, наче сонце землю.

ЯКОСЬ МЕНІ СКАЗАВ МІЙ

БАТЬКО:

„ Ж и т т я – с к л а д н а ш т у к а , с и н у . ”

А я сказав: ”Банально, тату...”

І похлинувся словом, як вином.

Відчув, довіку все одно

мені мудріше батька не сказати,

бо у батька мого на чолі

думи зморшками розсипалися.

Все синам. Все синам і землі,

Все, що мав, що хотів, що бажалося.

Казала мати: „Любий сину,

синицю в небі не зловить.

То клопіт не твоєї голови.”

Була та річ правдива і полинна,

тільки впертими й дужими виросли ми.

Чи не в батька вдалися такими:

до неправди лицем,

а до вітру грудьми,

а до сонця очима.

У штормовому вирі, в громовому герці

ми по тернах життя вирушали босими,

до своєї раптової кулі – серцем,

а до істини розумом.

І цінилися заново вічні банальності,

відшліфовані нашим потом.

Древня музика розуму в нових тональностях

знову кликала нас до роботи.

Пізнав себе й високість зір.

Вернувсь: повужчали ворота в рідний двір.

І нижчим став поріг до хати.

І так посивіли ви, тату.

* * *

А я думав, кохана, що нас

тільки смерть розлучити зможе,

та забув, що буває час,

коли з смертю життя наше схоже.

Ти пряма, наче промінь,

тверда, як алмаз, -

я ж на вітер північний схожий.

Дві прямі, перетнувшися раз,

другий раз перетнутись не зможуть.

АРМІЙСЬКЕ

Пришивали погони.

Кололи пальці.

Подушки нам пахли,

як хліб від зайця.

Кололи нам в серце,

як кулі, тривоги.

Кололи підошви нам

стерні й дороги.

Чотири години

під сонцем білим

на другому диханні

бігли та бігли.

Чотири години

розпеченим тілом

ненавиділи

сонце біле.

А десь аж ополудні,

вже на привалі,

всі десять хвилин

ми курили й мовчали.

Ми мовчки лежали

і мовчки сиділи,

і мовчки любили...

Так тихо любили

сонце біле.

* * *

Сонце скарало Ікара-гостя

за безстрашність Ікарову.

Я плююся зубами від злості,

що, як він, не скараний.

Бо сонце ще досі не скорене,

а крила зробить я не годен.

Наперед світилом зборене

десяте коліно мойого роду.

Я плююся зубами від злості,

я ковтаю в безсиллі сльози

Не сонце карає мене, а совість,

Не сонце карає – мій немічний розум.

ІНЕЇ

Інеї... Інеї... Інеї...

Скрикує сніг голосисто і лунко.

Спльовую в темінь твої поцілунки

і букви полинні твойого імені.

Наче нічого, нічого не сталось.

Скрикує сніг. Тільки скрикує сніг.

Знов над землею сонця не стало.

Ніч.

САМОТНІСТЬ

День мій нікчемний вписавсь на скрижалі

мойого людського скінченого віку.

Попискують ставні забуто і жалісно,

мов голодні курчата, що збіглись до вікон.

А в грудях глухим, нерозбірливим стуком

ритмують, болять ненаписані вірші.

Тінь на стіні, ти не хукай на руки –

скоро стане тепліше.

НЕВІДПОВІДНІСТЬ

Надміру легкі, наче сміття,

за вітром на смітник – слова і слова.

А то ж мої думи. А то ж мої діти!

А то ж мої, люди, жнива.

Або трьохпудові. І знову – надміру:

Розв’яжеться пуп у мого читача.

Зневіривсь у слові. І знову повірив.

І нове зачав.

Караюсь моїм недоплаченим боргом.

Караюсь! Караюсь! І слово кара.

Аби ж в тобі, слово, та дев’ять грам,

щоб груди навиліт – ворогу.

* * *

Мине, промайне це літо,

і паленим сонцем запахнуть соняхи.

А в темній квартирі грудної клітки

страждатиме серце моє безсонням.

Не все і не так вдалося:

зерно з кукілем і слова з половою.

Сніги всіх широт упадуть на волосся,

і посивіє слово.

КРАПКА

„Я.

Не.

Кохала.”

Кулями в голову крапа.

Скрапнула зірка кохання

Та в сніг упала

і стала

крапка.

А втомлене серце

відстукує важко,

як азбуку морзе,

риски і крапки

не в ритм і не в лад:

ледь чутно спочатку,

а потім – набатом!

Аж сумніви-рани:

а що, коли раптом

наступна крапка

останньою стане.

Наче остання в житті атака,

а потім куля –

і крапка.

Сніги на вустах не тануть. Здається, була ледь

помітна образа-ранка, а стала рана.

Граматика двох

нам давалася тяжко.

Мабуть, не знали ми

правил граматики.

Рано, занадто ми рано

поставили крапку.

А розпач для того, щоб слідом надії і вірші.

Стають епілоги прологами зустрічей інших.

Стають епілоги чекання прологом найбільшим.

Три крапки

ПРО МУЗИКУ

Сперечаємось про музику до хрипу.

Вкотре хтось про гроші і про рибу:

„Що ти знов мені за рибу гроші,

твої погляди, кажу я, нам ворожі.

Бо ж мистецтво справжнє – класове,

що летить, як прапор, понад масами.

Доки є на світі гнані і голодні,

нам така потрібна музика сьогодні.”

Супротивник мудро очі мружить.

Супротивник вірить, та не дуже.

„Ну, а як же, – каже, – „Місячна соната” ?

А за кого ж нам, – пита, – Огінського вважати?”

В смітті фактів кублимось, як кури.

Дядько Федір слухає і курить

і нараз виносить резолюцію:

„Що ви, хлопці, розумієтесь на музиці...”

Сперечаємось про музику до хрипу.

Дядько зором ніжно гладить скрипку

у коричневім футлярі на стіні.

Права дядькова ще й досі на війні.

МЕЛОДІЯ

Першої ночі опісля весілля

снилася скрипка, легка і тендітна.

Наче так тихо до рук моїх сіла,

мов би так звично і непомітно.

Пальці, мов птахи, осліплені полум’ям,

пальці, що пестили камінь і сталь,

ніжно і стомлено, гнівно і зболено

впали на очі твої і вуста.

Сонячним грифом дівочого тіла

руки по трепетних струнах летіли.

Десь аж на дні, аж на самому споді,

скресла від криги забута мелодія.

Доле, навіщо ці знаки запитання:

хто кого зрадив? Та хто кого втратив?

Всі зберемось під могильними плитами,

праведні й грішні, до судної ради.

Всіх нас покарано буде без винятку,

вас і її, і мене і „та інших”,

вічною пам’яттю, в кращому випадку,

віщою пам’яттю, в гіршому.

Тоді, як усіх нас, і вірних, і вітряних,

у спомин, як в сховище, нестимуть ноги,

жінка нечемна з порожніми відрами

мовчки перейде дорогу.

Другої ночі опісля весілля,

мовби летілося, спалося.

Снилось, що скрипка над нами висіла,

а потім струна,

лиш одна,

сперш озвалася,

а тоді обірвалася.

ОСІНЬ

Полетіли у вирій і думи, і вірші,

наче лебеді, гуси-лебеді.

Чи ж було вам у серці моєму гірше,

ніж буде отам, на чужині де-небудь.

І несила мені залишатися в хаті

наодинці із тишею, з бурею в мирі.

І я, мов Ікар, непрактично крилатий,

лечу. Відлітаю за ними у вирій.

* * *

Болі бувають різні:

в тілі, в душі та в пісні.

Як сльоза до кохання

й до хліба сіль,

так у віршах моїх

через слово „біль”.

І щастя на щастя не схоже.

Буває таке, наче ласка божа,

а ще, наче пісня Орфея,

а ще, наче Зевса гнів

за викрадені вогні

на сина свого Прометея.

* * *

День без рядка, наче день без “добридень”,

як без матері син і без сина мати.

Живу не годинами – римами й ритмами,

рядками безкрилими і крилатими.

На рівну дорогу виводжу слово,

щоб так до людей, як на землю промінь,

щоб так швидкоплинно, як я до любові,

і так, наче вічне повторення грому.

Чогось в мені менше, сили чи твердості,

наче себе поділив я між віршами,

та вірю ужинкам у місяці вересні:

чогось в мені стане більше.

А коли вже у вазі зав’януть квіти,

і нікому буде води долити,

і руки зав’януть в німім безсиллі,

за мене останній рядок допишіть на могилі.

Бо день без рядка, наче день без „добридень”.

* * *

Прости, любове, наостанку,

усі гріхи мої прости.

Я буду пити аж до ранку

гіркаве зілля самоти.

Ти плоттю й силою своєю

надбала вічного раба.

І зійде сонце над землею,

а я й не спав.

КОЛИСКОВА СОБІ

В моїх руках ламалися слова,

ставали сміхом, сміттям, прахом.

Тоді кипіла кров’ю голова,

і бачились мені червоні птахи.

Та сон, як дощ, усе змивав.

Приходив день. Приносив зрілість,

папір і воду, хліб і сіль.

І я війною йшов на зони цвілі,

та з поля бою ніс червоний біль.

Я знав, що сон мене ізцілить.

О, що тобі до біблії й корану,

скороминущістю наповненому вщерть?

У двері ран, у вікна ранок

до тіла в гості прийде смерть.

Та все ж, як сон, – з надією на ранок.

* * *

Ніч безголосо над містом висне.

Я не хотів поміж нами зла,

я ненароком образив тебе, ненавмисне,

а ти не прийшла.

Втішаю самотність ходою... Мовчу...

Опівночі кроки так тяжко зітхають.

Вже вкотре я знову відчув:

вороття немає.

Футболю ногою консервну банку,

так наче тишу ногою футболю.

Біля того будинку, на тому ґанку

доля моя. А мо’, й недоля...

А ліхтарі обіч вулиць взялися в боки,

в темінь підморгують заспано й сито...

позаду зітхають і стогнуть кроки:

„Товаришу, дай закурити.”

Нас уже двоє... Зітхають кроки.

„Розумієш, я не хотів поміж нами зла,

я ненавмисне образив її, ненароком,

а вона...”

„Не прийшла?”

„Не прийшла...”

„Розумію... Я теж ненавмисне...”

Ніч безголосо над містом висне.

МОЛИТВА

Одведи й сохрани від біди. Від війни і від себе самого грішного. Дай наснаги дійти до мадонни Мети-втішниці. І пошли мені друзів в борні і в застіллі. Не позбав від поразок, не позбав від боргів. І пошли мені долю в лабетах недолі. І пошли ворогів. І дай мені право на самокарання. І дай мені трохи, хоч трохи кохання. І щастя. І крила. А потім візьми і не дай мені сили, аби перед милою на коліна не впасти. І пошли мені жінку. І мудрість. І смерть. І безсмертним зроби. У святенності й блуді, у квітах і в бруді ти мене возлюби.

* * *

Така журба! Така космічна туга!

Туга, мов струни – на розрив!

Жовто-блакитні прапори

здіймає осінь по яругах.

Ні там, ні тут – ні ворога, ні друга,

аж тиша – попелом згори.

Моя журба, немов велика хата

без стін, без вікон, без дверей.

Приходить вірш: дає, бере…

Не став ні бідним, ні багатим.

Як був: без крил, зате рукатий.

І палим листом пахне хата.

* * *

Світла річенько, темна ніченько –

сон-дружинонько, моя свіченько,

хай у вікна вітри, на всім світі вітри,

ти ж гори та гори, ти гори – не згори,

мов чар-папороть в зірному лісі,

бо ж до срібного – двадцять три,

а до того

та золотого

ой сорок вісім.

В темну-темну нічку

ми перейдем річку,

пронесемо свічку

аж до того

золотого

бережечка.

Чорна зіронька, мертва квітонька –

не тужи, не плач, білий світоньку,

хай із хмари – зола, хай з пелюстки – зола –

сонеч-квітку земля нам усім зачала

в материнському більному лоні.

Вип’ю піт із твойого чола…

не лякайся…

Ой не кайся…

дощі ж солоні.

В темну-темну нічку

ми перейдем річку,

пронесемо свічку

аж до того

золотого

бережечка.