К Е Р І В Н И Ц Т В О    Д О    П О Л Ь О Т У

 

 

 

 

               *   *   *

 

                                  Кумові Кості

 

На мапах вже нема неназваних країв,

і слова в нас нема, яке б не зеленіло,

не зжовкло й дух не угноїло, –

все лиш вертає на круги свої –

щовік повільніше, бо салом оброста,

а десь під ним гойдає і леліє

у серці гаснучім хистку надію

на час новий, де буде все не так:

там цнота мов, й золочені багети для молитви,

і відблиски свічі класичної в шибках.

...Воскреслий Лазар знуджено шука,

за що та де та чим би похмелитись.

 

І ці рядки – мов заяложену колоду,

перетасовуєш вже нічиї думки

і на папір кладеш пасьянс бридкий –

всього лиш керівництво до польоту.

Пригадуєш, ми чули гук скорботний

над Сеймом в небі непривітнім?..

Забарний птах, гусак-самітник,

відбивсь від зграї і питався в Бога,

який в тім сенс: летіть і повертатись потім,

щоб, може, загубитися в польоті?

 

 

 

 

 

               *   *   *

 

                                  Ганні

 

Зросло з ґрунтів, постало з вод,

із вуст моїх, що на твої помножив –

і діти, й вірші, злидні й хата.

Та хрест один всього лиш двох –

по сей бік і по той – прийняти може,

крилатий і приватний.

 

Жоно, то захід наш чи схід,

про ранок чи про вечір сонце свідчить

і лет на ген засніжене узвишшя?

Ми – над чи під, ми – до чи від?

Але розіп’яті – уже й не символічно –

і дякуєм Тобі, що нас удвох залишив

 

на день, на ніч, на хліб, на сіль,

на мить, як мак, як вік сніжини,

що атакує вогнище поганське.

Ти плачеш? Хрест весь у росі

вечірньо-світанковій – в гожу днину

нас цвяхували – бранців і коханців.

 

Я б спив твою сльозу, жоно, –

ми ж близько – спиною до спини,

та вже два сонця сяє нам у вічі

і наша кров стає рубіновим вином.

Навіщо Ти нас   т а к   покинув?

Бодай тепер скажи: навіщо?

 

 

 

 

 

               *   *   *

 

               Співучаснику Костянтину

 

Жанр гамівний – політ в пітьмі тунелю:

крилом на стінах моху не черкни

і видобудь із темної струни

тугу нудьгу проточеної скелі.

 

Ти міг би вибрать напрям паралельний,

здолать ці гори – витвір Сатани

й посіять зверхньо глум з блакиті вниз.

Є й інший шлях – через пустелю.

 

Але це припис Божий і повинність.

І ти, пірнаючи в тунель нічний,

усіх часів спокутуєш провини.

 

Тобі, немов з криниці, з глибини,

денні зірки в кінці сонету видно, –

і, заворожений, летиш на них.

 

 

 

 

 

               *   *   *

 

                                  Юрію Ананку

 

Босоніж – по траві, і далі – по снігах,

і по воді, між хмари та між зорі.

Вернуть назад з космічним пилом на ногах –

із мандрів темних – в землю чорну,

в аскезу ями літ отак на сто

і постувати, думати, чекати під хрестом.

 

Там дійсна спільність рівних в множині,

там вже не тісно, ще не піднебесно;

ні ян, ні інь – рівнинно межи ніг –

рідня в доафродітній піні.

Там дійсно так, що лише дійсно, –

ні низу, ні гори, ні звідти, ані звідси.

 

Одне туге бажання знудить світ –

ступить босоніж по траві

бодай лиш крок – від А до Б –

і він натхненно виплюне тебе.

 

 

 

 

 

СЕЛО  МАТІЇВКА

 

                        Ми помрем не в Парижі

                                           Н. Білоцерківець

 

Сербіянщина, Індія, Городищечко

і кар’єр глибочезний на місці Мільйонки-гори –

все отут, до дрібної соснової шишечки,

свідчить про осінь, про згоду і мир.

 

Є ще дрова, тютюн і картопля на вариво –

не та Індія, жаль, і тут чай не росте...

Та живеш, мовби вже на Олімпі захмарному:

між богів – ще не свій і нічий – для людей.

 

Так живеш. Зберігаєш дистанцію

і до друга, й до недруга саме на лезо ножа.

І помреш в Матіївці – не десь там у Франції,

хоча яма людині повсюдно чужа.

 

Та помреш, де живеш. Золотого перетину

ти собою потвердиш магічне число

і завершиш останній між експериментами:

жить – як пишеш, писать – як насправді було.

 

З-поміж знаних утіх – всепрощення і зречення.

Ще б заповнить знанням вже на видиху мить:

чи є щось над і поза гонитвами-втечами?

Але вдень – іще осінь, вночі ж – німування зими.

 

 

 

 

 

               *   *   *

 

                      „Погляньте на птахів небесних...”

                                                     (Від Матвія, 6.26)

                       „Скільки ж більше за птахів ви варті!”

                                                     (Від Луки, 12.24)

 

Це зовсім просто. Подивись на птаха,

що спочиває онде на дротах.

Не лідер він, але й не горепаха,

не лицар, що без докору і страху, –

він, як і ти, перейде в прах,

columba formes*, просто птах.

 

Ось ти напруживсь – птаха споглядаєш,

у венах чуєш вже пташину кров;

ти вищаєш, ти в небо доростаєш –

єдине, що полишилось, останнє –

ступить із кручі в прірву крок.

 

Це не емпатія в потрактуванні строгім,

а випадання в лет, у тлін і дим,

мов самозгуба й втеча від усього, –

лише в падінні здатні крила прорости...

невже ти знову не збагнув нічого?

Тоді – бувай. Я полечу один.

 

 

 

 

 

 

____________
* columba formes(лат.) – голуб сірий.

 

 

 

 

 

               *   *   *

 

Далека музика уже не кличе.

Я вгадую її природу електричну,

знічев’я думаю, що це, мабуть, на танцях

чи гладять путь осіннім новобранцям.

Вона – не зве. І це немов одміни

півтіней, тіней в храмових руїнах.

 

Та пнешся зором поміж зорі,

жуєш очима хмаровиння мул –

недужий ти чи небо хворе

на глухоту, на німоту і на пітьму?

Вдивляйся в медитуючу калюжу –

тобі б оце таку свічадну душу.

 

Земля тужавіє. Після Покрови

земля зерну не скаже й слова

і стане каменем ніяким:

ногами гупай – не прочинить ями.

 

Вже не благаюче, лиш інформуюче молись,

що вже тобі немає далі, вгору, вниз;

тепер ти тут: ні під, ні над, ні для –

і музика, і небо, і земля.

 

 

 

 

 

ВВЕДЕННЯ

 

                                        Дочці Олесі

 

І це, і те, і там, і тут, і скрізь.

Колись давно, тепер чи, може, завтра.

І безіменне й назване, спогадане й забуте.

Зелене сірим стане без дощів і сліз

і вся глибінь зведеться просто в Тартар,

бо нащо зорі земноводним?

Людям.

 

І тиша в музиці, і безгоміння в кольорах.

Немає казки, щоб управо, вліво й прямо.

І давньо-сумно Богові у порожнечі.

І ось: гряде іще не Син, але вже птах –

мала Марія уступа до храму.

Із незначущих досі речень

 

за словом слово – Отче наш,

дай волі і на небо права,

дай народитись, вмерти і воскреснуть,

щоб здивуватись тричі і сповна.

Мала Марія заступа до храму.

І там, і тут, і скрізь завмерло й не шелесне.

 

 

 

 

 

               *   *   *

 

Бабусі немає. Мама померла.

Згадую їх, мов крізь товщу води

по дну вибираю таємну дорогу.

З очниць своїх риб срібноперих –

сльозу по сльозі – в зеленаві світи

відпускаю з Богом.

О любі мої, незгасаючі мертві,

як мені вдруге в ріку увійти?

 

По ріці до джерел – проти часу –

образи хмар супротивно пливуть –

їм про час швидкоплинний не йдеться.

Небо постане з води, щоби з неба вода пролилася

і минуле вернуло в майбуть.

Чи ж процідиться в тісняві серця

і чи випаде в осад посмертного щастя

здогадів, знаків, надій каламуть?

 

О любі мої, незгасаючі свічі...

Усе ближчає мить; переброджує кров у вино,

і вже стала душа, як пір’їна.

Все частіш хлюпа вітер фотонний у вічі

і цокає десь з-поза хмар метроном

та ритм завдає неодмінний

гонитві. Слова запливають в молитву правічну

і залягають, як риби на дно,

де мама й бабуся мої потойбічні...

 

 

 

 

 

                        *   *   *

 

                                     Для Ярини

 

Нічне гілля думок осінніх –

аж дивно: це мої думки,

чужі, не наші – гіркоспільні?

Чи є там яв чи спомин нетривкий,

тремкий про думи давні?

                        Витоки ріки,

чи пам’ята вода передзимова?

Куди їй слід – до моря, в лід?

Рядки – в клинопис древній, загадковий,

в діжу – антонівку, під накривку і гніт,

а крила втомлені – наспід…

В калюжах лист кленовий мокне.

Беззвуччя це лише – на схлип чи на віки?

Не кров – ропа, важка й холодна

і пульс підземний. І чиїсь думки,

що в них тебе засмоктує безсоння…

З граніту тесані – піднесені гілки.

Цукриться мед часу, і простору, і руху,

надій, любовей, віри й Духу.

 

 

 

 

 

               *   *   *

 

Але ж над головою маєш дах,

є древній стіл, і піч, і постіль,

й долівка, глиною валькована,

і на вишѝваній картині – птах,

квітки на рушниках. Кияни-гості

на сволоки масивні зирять зачудовано.

 

Тут можна бути щирим чи брехати,

відважно жить – логічно чи містично,

боятись лише злодіїв, держави і пожежі.

Навіщо ж тобі Вежа біля хати –

споруда зайва й непрактична?

Скажи усім, для чого тобі Вежа?

 

Повідай всім отим, що бджоли й трутні,

що сіль землі і трутизна блювотна,

що сморід смітників і запахи квіток,

невже для тебе місце сутнє,

де пастка, пустка і самотність,

де лиш на кілька метрів ближче до зірок?

 

Але німуєш,  мов будуєш, а чи й справді
уже не потребуєш мови, хліба, права, –

і пнешся, як Сізіф, і надриваєш пупа,

тягаєш розчин цебрами і кусні буту –

все вгору, ближче, все – в нікуди...

 

 

 

 

 

               *   *   *

 

Тепер це вже ні з чим не порівняти –

цей неперервний крик, і плач, і рецидив:

похмільну нудь і печію трикляту,

свербіж землі, яку позбавлену води, –

бездонну спрагу цноти, самоти і німоти

у матіївській древній хаті.

 

Чи скаже вам про щось моє мовчання

по всьому, після всього – потім?

В протистоянні цім, холоднім і печальнім,

було лиш те, що ми були навпроти:

багато вас – і я, розчахнені безоднею,

роковано ніякі одне одному.

 

І там, і тут – лиш сполохи і свічі

над прірвою ведуть балачку дивну,

’дне в одного метають промені, як стріли.

Лиш констатує Він один, що це правічне,

що їм до нього міст не перекинуть,

а в нього крила постаріли.

 

 

 

 

 

НАДІЯ  –  ЗАВЖДИ

 

Куди зібравсь, мандрівче-пілігриме,

що вгледів на межі тисячоліть?

Лаштуєш човен, весла і вітрила,

ваксуєш чоботи і ревізуєш крила –

пливти? іти? летіть?

 

Щоранку – чай, записники і споглядання

шкільного глобуса, затертого до плям

заклично білих. Ігри в прощавання

з жоною й дітьми. Далі – впізнавання:

це вже було – це та ж таки земля.

 

Он дім твій: пекло, рай, робітня…

Вже завтра треба вгноювать город…

Перетерпи похмілля. Перетри це сміття

претензій з осені, бо з квітня

ти – просто землероб, сиріч народ.

 

Продати глобус та купити чаю.

Небесні карти – на палаючі дрова.

Старі книжки здивовано гортаєш…

Він – Той, якого не пізнаєш.

А ця незорана земля – вона нова.

 

 

 

 

 

 

 

               *   *   *

 

Після книги вечірньо-важкої,

надто мудрої, з текстом дрібним –

порожньо – жив – не вчинив і не скоїв –

сльози ніякі від книги тяжкої –

очі лікую небом нічним.

 

Літери-зорі – не збутися книги,

не втопить в океані, вогонь відступа.

Запиталось в Едіпа без свідків і тихо –

врятувалось Едіпу наразі від лиха,

та пісок ув очах. І журба... І журба.

 

Було чи ще буде? Нині ж немає.

Хто світ для очей розкришив

на альфу й омегу?

                        Звари іще чаю –

наосліп, мов жінку в пітьмі обіймаєш,

боли, і читай, і пиши.

 

20.03.97 – Бахмач