Р І З Н О Ж А Н Р О В І

В А Р І А Ц І Ї

Н А   Т Е М И

З   М О Ї Х

Щ О Д Е Н Н И К І В

 

 

 

 

 

ВЕЧІРНЯ ДЕТАЛЬ ВІД

4 Листопада

 

На північній півкулі, на цій планеті –

від сонця щоденного нашого третій –

планеті людей, і землі, і води, -

в кілька сот кілометрів туди і сюди –

пізній осінній вечір.

Атмосфера вугільними тоннами,

ліхтарі на узбіччях важкими фотонами –

двом натомленим людям на плечі.

Аж бачимо – диво! – на цій планеті

попереду в нас іде третій.

 

І деталь: сірники палить, бачимо.

Певна річ. Що робити нема чого.

Запалив. Подивився. Викинув.

Наче борг повернув чи обов’язок виконав.

Смішно трохи і сумно, їй-богу.

Атмосфера – тоннами,

ліхтарі – фотонами.

Що змінилось на світі? Нічого.

Але палить і кидає, бачимо.

Певна річ. Що робити нема чого.

 

От, наприклад, вакуум – що там крик?

Був сірник – і помер сірник.

От, здається, прожив добролюбівський вік,

а дивуюсь: чудний чоловік!

От він кинув сірник на дорогу –

ліхтарі на узбіччях,

атмосфера та вічність –

що змінилось на світі? Нічого.

 

Наче сіль у воді, розчинивсь він за рогом.

Не змінилось на світі нічого.

 

Ми жили, як секвої, заземлено й довго.

Не змінилось на світі нічого.

 

Дивувались по смерті, дивились у вічі –

не було там нічого, лиш вічність.

 

Народився я вдруге. Від того ж порога:

та невже після мене – нічого?

 

Бачу, знову іде той дивак-чоловік.

 

А, здається, прожив добролюбівський вік.

 

 

 

 

 

ІСТОРІЯ ОДНОГО ПОПЕРЕДЖЕННЯ

ВІД 24 ЛЮТОГО

 

…тридцять вечорів та ще три:

а як тридцять три сонця помирало на стрімкому залізному гре-

бені хати німого Андрія, то дивилися на мене так пильно, на-

че хотіли запам’ятати довіку;

…тридцять ночей та ще три:

тридцять три рази приходив сон – “Вибачте, - питав, - у вас

п’ятнадцятий номер будинку?” – “Ні, - кажу, - тридцять чет-

вертий.” - “Тоді ще раз вибачте, ви ж бо знаєте, що я не маю

очей”;

…тридцять світань та ще три:

тридцять три сонця воскресли, а відтак приходили до мене по

одному і питалися – “Дуже нам дивно, що ти, лишень раз на-

роджений, ще не помирав і не воскресав?” – “Ваша правда, -

казав я, - боюсь, що після смерті не матиму сили воскресну-

ти.” – “А даремно, - казали вони, - бо ж як не вмре зерно, і в

землю його не покладуть, то одне залишиться”;

…тридцять світлових днів та ще три,

 

а тридцять четвертого вечора зважився.

 

У найбільшому місті світу

на дуже гомінкій площі

на даху найвищого будинку

я звівся на повен зріст.

 

“Слухайте, -

сказав я перехожим, -

тридцять три доби тому

я провадив археологічні розкопки

у собі

і випадково натрапив на бомбу,

певно, часів останньої війни.

Я довго вагався,

але суспільне благо –

вищий закон для мене,

а тому я нарешті зважився.

Чиніть зі мною, що хочете,

бо на те ваше право.”

 

Люди несли з магазинів свіжу капусту,

палили цигарки

і гукали з вікон дітям на вулиці,

що пора вечеряти.

 

Я вирішив,

що мене погано чули,

і знову почав казати,

аж доки не зрозумів,

що люди мене ігнорують.

Тоді я сів,

звісив ноги з даху

і гірко заплакав.

 

Нарешті один чоловік

у смішному синьому береті

поманив мене знизу пальцем.

 

“Невже ти гадаєш, -

сказав мені незнайомець, -

ніби ота штука

в тобі одному?

Тільки ж аби всі боялися її,

хто б тоді, по-твоєму,

носив з магазину свіжу капусту,

народжував дітей

і палив цигарки?

Один, приміром, вибухнув учора

в ліжку з дружиною –

двоє дітей лишились під руїнами.

Більше того, є люди,

начинені атомними і нейтронними

бомбами,

але ж як спокійно вони ходять.”

 

Отак він мені сказав.

Я оглянувся і помітив,

що справді в одного дідуся

виглядали з очей стабілізатори

маленької, мовби іграшкової,

бомбочки.

 

Заспокоєний,

пішов я додому

і ліг на ліжко поряд з дружиною,

завбачливо присунувши ближче

колиску з донькою.

 

Спочатку бомба давила мені

боєголовкою на діафрагму…

 

…а тоді прийшов сон – “Вибачте, у вас п’ятнадцятий номер

будинку?” – “Так,” – збрехав я, і він залишився, бо це був

добрий сон на цілісіньку ніч і все про веселих дельфінів,

яких мені доводилось бачити ще тільки в кіно та на малюнках…

 

 

 

 

 

РОЗДУМИ ПРО ВЛАСНІ

ВІРШІ 3 БЕРЕЗНЯ

ЗА ВЕЧІРНІМ СТОЛОМ

З ДОЧКОЮ НА КОЛІНАХ

 

 

День почався прозаїчно. Прочитав Олексієві “Передмову розгубленого творця”, а він каже: „Для чого ти пишеш так, мовби не людям оце, а для Всесвіту?” А надвечір я зажурився…

 

На гарячій Долоні Всесвіту

мої вірші сніжинками тануть:

зостаються у спомині краплями-сестрами

і маленькими зорями пахнуть.

Все течуть по Долоні,

з Долоні –

у пам’ять.

Холодні,

аж палять.

І маленькими зорями пахнуть.

 

А закрию очі: Долоня Всесвіту враз дрібнішає –

  зовсім тобі макове зернятко.

А відкрию очі: від мізинця до вказівного –

                         безмежність.  

Що й казати, Всесвіт.

 

Пінь-пінь! – прилетіли дві пташки.

(Що тих віршів було, а води – ціла чашка.)

 Пінь-пінь! – посідали удвох до калюжки.

А що вже ота чашка без вушка,

то пили, як могли, а ще й ніжки помили,

гострі дзьобики, хвостики й крила.

Пліткували, сміялись цілісінький день

Та казали, що з півдня уже Хтось іде.

 

А закрию очі: всі крилаті мої заміри

                         мертвими від холоду

                       на Долоню Всесвіту падають.

А відкрию очі: сонце пір’ячко на крильцях палить –

    і ближчає.

 

Далі дівчина з півдня – втомилася, сіла.

На долоні. На березі. Світла. Весільна.

Напоїла водицею думку та очі.

(Що тих віршів було, а води – вже й ставочок.)

А як скинула сукню, то я відвернувся.

А купалась – підглянув: дружина моя, Ганнуся.

А зібралася йти, то залишила мітку:

посадила калину, травину і квітку.

 

А закрию очі: така нестерпна темрява

  на Долоні Всесвіту:

  не можна так довго жити,

  із заплющеними очима.

А відкрию очі: таке буйне сяйво сухої соломи,

   що зіниці в найглухіший куток голови

   тікають.

   І так не можна довго,

   з розплющеними…           

 

Що тих віршів було – на Долоні вже море,

як сльоза на листку, зеленаво-прозоре.

А тут люди прийшли. Я гадаю, мисливці,

за плечима ж бо мали великі рушниці.

І було їх аж п’ятеро. І на всіх

вісім рук вони мали і стільки ж ніг.

Був один, був один серед них,

той, що перший у списку умовно живих.

Був би схожим на мене, коли б

в нього руки та ноги були.

 

Де калина, травина і квітка стоять,

збудували собі світлі люди п’ять хат.

Змайстрували човна, двоє весел і сіть.

Одружилися всі, окрім того, усі.

Той сидів і дивився на море своє.

Серед їхніх дружин його донечка є.

Так він бавити буде онуків

і казати їм вірші про ноги та руки.

Будуть люди щасливі на березі моря,

як сльози на листку, зеленаво-прозорого.

 

А закрию очі: на білому аркуші паперу

                         мої вірші стають сніжинами.

А відкрию очі: на долоньках твоїх, донечко,

                         мої вірші сніжинами тануть.

Що й казати, поезія…

 

 

 

 

 

10 БЕРЕЗНЯ. ЗБЛИСК СУМНІВУ ПЕРЕД

СВІТЛОЮ ТАРАСОВОЮ ПАМ’ЯТТЮ

 

А сподівавсь, чекав світанку,

та новий день у думці лиш почався.

Ще стільки зим лишалося до ранку –

остання свічка тліла на столі.

Моливсь він тихо, мов прощався.

Казав, що будуть люди на землі.

Казав, що син… Казав, що мати…

Про вас, про мене, нене, говорив.

І ось тепер, як змовкли всі гармати,

як над його і нашим виднокраєм –

його і наші світлі прапори,

щодня себе питаю-розпинаю:

чи то про нас?..

                        про мене?..

                                           говорив…

 

 

 

 

 

17 КВІТНЯ, ЧЕРЕЗ ДВІ ГОДИНИ ПО ТОМУ,

ЯК МАЛО ЗІЙТИ СОНЦЕ

 

                                              Через лінзу життя розглядаю смерть,

                                         а чи, може, життя через лінзу смерті.

                                    Посвітіть мені. Дякую. Сім без чверті.

                              Несуттєва деталь через лінзу смерті.

                         Не торкайтесь мене ні рукою, ні думкою,

                    сірниками любовей очей не сліпіть,

              аж десятою стежкою та найтихшою стрункою…

       мою тінь… мою тінь… і мій прах… обійдіть.

Хто там? Чого вам? Кого вам треба?

Ні, це не я. Той, що я, він чекав не на вас.

Одійдіть від вікна і не застуйте неба,

аби схід мені бачився звідси в анфас.

 

                                    Мовби й ранок – і мав би вже й ранок буть,

                                і казали, щоб сонця чекав о шостій,

                           буцім в хату мою на дзвінкім помості

                       прийде знатне світило до мене в гості.

      То чиї біоструми блукають у темряві,

   тарабанять хрущами у вікна очей?

            Чого хочуть від мене ота квітка і дерево?

       Це чи я ж бо сльоза мені руку пече?

Хто там? Кого вам? Чого вам, діти?

Ах, це ви знову про те зайченя…

Ні, він себе розгляда через лінзу смерті.

 

 

 

 

 

В ЧЕКАННІ СПІЛЬНИКА.

НЕДАТОВАНИЙ ЗАПИС

 

Наче дім, котрий ніколи не знав запаху поту натомлених

людських ніг

(а тим часом Він – храм

без дверей і без вікон.

Як здаля, то висока гора

з посивіло-похилим віком.

А тим часом Він – крик,

все про двері у зріст людини.

Люди йдуть до гори –

при Овідію так ще ходили.

А тим часом Він – Я,

тільки це поміж нами.

Мов самотній маяк,

мене люди минали);

 

а ще Він, наче бочка з порохом, закам’яніла у віковічному

чеканні своєї одної-єдиної іскри

(холола сталь. Хололи люди,

русини й шведи, мертві і живі.

Загусла кров на вибитій траві,

і попіл смерті віявся усюди.

Очима сивого дитяти

Полтава пестила Петра.

Тисячогорле стомлене “ура”

пило й оплакувало брата.

І ніби так сказав один,

що ніби чув він десь, від когось,

що ніби мир даровано від бога,

що ніби нині бачили вони

останній день останньої війни.

І ніби встав один – Семен Чубар –

і кинув бочку з порохом у яр);

 

наче жінка без дітей через кільканадцять років після остан-

ньої солодкої подружньої ночі дива-дивного чекає

(а коли вже у хаті затишок і лад –

помирай хоч сьогодні – ніхто не засудить,

лягає на тепле побіля Павла

і тулить до нього невипиті груди.

І сниться таке їй – плететься та й годі,

що косять з Павлом осоку на городі,

покійна свекруха виходить на ґанок:

“Іди погодуй його, Ганно…”);

 

отак і криниця хлюпає через край водою, чекаючи спраглого

перехожого – інколи криниці міліють не від того, що з них

беруть забагато води, а тому, що лишаються незайманими

(а була ж вода! – пам’ятаю, пив.

Я тут череду пас із братом.

Мо’, було б і тепер так, аби

не приїхали меліоратори.

Кажуть: “Землі гуляють. За таке б і під суд,

агронома за це треба бити.”

І тепер тут дядьківських корів не пасуть,

і води тепер нікому пити);

 

наче іржавий гасовий ліхтар серед домашнього мотлоху на го-

рищі, який навіть тепер, в часи електричних ламп і атомних

реакторів, на щось сподівається

(тьма кромішня над світом. Тьма.

Ні сонця, ні стежки, ні віри нема.

Над людьми і над прірвою стишився час.

Десь тут кладка була – найостанніший шанс.

І пружно зіпершись на крила свої,

злітає він в темінь попереду їх.

Найліпша з можливих усіх нагород:

ступає за ним півнароду. Народ!)

 

Від хати до хати, від села до села,

з одної розгорненої метафори в іншу

чи то наближається, чи то віддаляється,

а мо’, й просто не рухається

                 Він.

Світовий інтелігент, просто люди –

хто з них попереду, а хто позаду,

хто з них угорі, а хто внизу:

до кого треба підніматися, до кого – опускатися

                   Йому?

А тим часом Він хата, бочка з порохом,

жінка, криниця, ліхтар.

А тим часом Він – Я.

Тільки це хай залишиться між нами.

 

 

 

 

 

19 квітня. притишена

    пісня втоми

 

Думка, мов пісня, про всіх і про кожного.

Втома, як жінка, що сонна і гола.

Склянка, мов тепла рука перехожого.

Кава схолола.

 

Слухайте:   думка, і склянка, і втома –

то лиш заключні акорди важкого дня.

Вже не в дорозі, а ще й не вдома –

втома гальмує мене й зупиня.

Стримаймось, люди, сьогодні від щирості,

люлі та й люлі – засніть у мені.

Всі наші радощі, всі наші виразки –

рибками… тихо… на дні…

 

Ні, це не сум і не крик-декларація.

Кава, вино і усміхнений Кашка.

Маєте рацію… маєте рацію…

Просто сьогодні було мені тяжко.

 

Слухайте:   їх небагато, лиш кілька відсотків,

тіні речей та ще тіні ідей.

Поміж людей не бува без осоту,

навіть, бува, не буває людей.

Є в мене казка, і жінка, і донечка –

лишенько світле! усе в мене є.

Мудрий і добрий, щасливий і втомлений,

мислю про те, що все ваше – моє.

 

Смерть і безсмертя – на потім, на завтра.

Вірю – зуміємо. Знаю, що зможемо.

Втома, як ліс. На галявині – ватра.

Склянка, мов тепла рука перехожого.

 

Слухайте…

 

 

 

 

 

ЙОГО І МІЙ ПЛАЧ ЗА ЙОГО МАТІР’Ю

4 ТРАВНЯ

 

 

Й о г о    п р о л о г :

 

Доки Вітька – Ваш внук –

в ДСШ на футболі,

ще от Ната відбилась від рук –

цілий день у школі,

доки Валі – невістці Вашій –

в перукарні маскують сиве,

доки я не навчився буть кращим,

ніж та хустка, що Ви носили,

доки пам’ять січе батогами гріхів

мене винного, винного, винного,

доки ті он хрести на могилах дахів

пропонують останні новини,

доки там ні кіно, ні “Динамо” –

проходьте, сідайте, мамо.

Боронь, боже, не роззувайтеся.

Та який тут порох,

тут дев’ятий поверх,

санітарно-паркетна моя резервація.

 

 

Я   -   р о з г л у б л е н и й :

 

Це було, як ще я не читав Симоненка,

як земля, наче скло, ще була тоненька.

Ще й квіток не було, окрім мене і неньки.

Важив я на землі в купі з туфлями й віршами

десь до тисячі тонн, а мо’, й більше.

Будував я пустелі єднав, їх мостами.

Аж якось на землі чорна хмара настала –

задощило золою, слізьми і металом.

Ох, як глянув я вгору – здригнулись рамена:

з неба люди дивилися, схожі на мене.

Хтось на когось пішов там, здається, війною.

Я б нічого, та люди ж були наді мною.

Був я квіткою, бач, весняною,

а там люди жили,

наді мною.

 

 

В д р у г е   -   В і н : 

 

В унітазно-балконну оцю резервацію

нас – індійців – зігнала велика нація

асфальто-бетонів, коліс і капотів.

Та про це в епілозі, потім.

В моїм спомині інша, давніша вавка,

що тіка від людей, мов нехрещена мавка.

Це тоді, коли я повернувся звідти.

Чи помітили Ви, чи помітили?

Це тоді, як лежали Ви з батьком у меншій хаті

і казали, що сонце вставало у сні Вам на заході.

І гадали Ви з батьком, до чого б та штука:

Вже світало. Туманилось. Я – постукав.

Це тоді, як пили цілий тиждень горілку

(чи помітили Ви, а чи Вам було гірко?),

ох і був я щасливий, і був я багатий.

Ох, я батьку – кожух, і транзистор – брату.

Я ж не просто приїхав. Назовсім. І звідти.

Моя ластівко, чи помітили?

І для чого мені в цій пустелі мости?

(Чи прости?!.)

 

 

З н о в у   -   Я :

 

Люди плакали птахами там, наді мною.

Заливало мене. (О пошли мені, господи, Ноя,

щоб туди, де вже кожної тварі – по парі.)

Ой, виплакує хмара журбу свою хмарі..

Ой, повніє-повнішає відчаю в чарі.

Люди плакали сонцем – сягало очей мені світло.

(О пошли мені Ноя, всевишній пресвітлий!)

Люди плакали криком – у вуха вже хлюпали звуки.

(О подай мені, Ною, святу свою руку!)

Люди плакали мороком – нині і прісно

не приходь мені, боже, - пізно, пізно.

Люди плакали тишею – нині і прісно

тобі, боже, кипіти в смолі атеїзму.

Я ж на дні, я віднині – на дні,

бо сльозами, і криком, і сонцем мені

многотрудно на голову ліг океан.

Я стогну, та стою. Бо титан.

 

 

В і н   -   к у л ь м і н а ц і й н и й :

 

Чи простили, чи встигли слабими руками

із серця мойого гарячий знять камінь.

Мамо Софієчко, Соню-Сонечко,

стільки вже днів мені сходило сонечко

та вже й із заходу, з півдня і півночі,

навіть було, що вставало опівночі,

навіть звідтіль он, з тієї могили,

де Ви мене іще раз не простили.

Ой, ми летіли, і їхали, й бігли.

Ой, ми, сини, лиш на хвилю й не встигли.

Сходило сонце і всіх уже гріло,

з нашого двору мене й не зустріло.

 

 

Я ,   н а ч е   в и :

 

Я стою. Я гіркими клубками ковтаю слова.

І чого ж? А чого б? Твоя ж мама жива.

Он дивись: догора на долоні його голова.

Що, коли моя мама – остання на світі жива:

Бачиш: ловлять синочки попутки й таксі.

Ой, біжать, ой, летять, поспішають усі.

Їм, непрощеним, трохи ще, трішечки сили.

Долетіли б вони – аби крила – і встигли б.

За некуплені плаття їх мами простили б,

всіх: найстарших, найменших, середніх,

роботящих і ледарів, добрих і вредних,

шоферів і міністрів, поетів та інших.

Півжиття-півбезсмертя віддав я цим віршам,

аж окалина біла їх крик покрива.

Ваша мама жива. Моя мама жива.

Ось докінчимо справи й найближчим часом

ми поїдем, поїдемо сотнями, разом.

Гей, покотиться сонце зайчам по росі.

Чи зупинять тоді нам попутки й таксі?..

 

 

Й о г о   е п і л о г :

 

Ви змінились. Роки своє взяти повинні.

Більше, мабуть, тепер на могилі квіток і трави.

Я ж такий, як і завжди, веселий і винний.

А до всього, живий.

Може, це – перший штрих деградації.

Може, це й недоречно:

чадним газом в мою резервацію

заповзає вечір.

 

 

 

 

 

9 ТРАВНЯ. ВЕРЛІБРОМ –

ПРО БАБИНІ ОРДЕНИ

 

Двадцять чотири діди, які вижили,

з двадцять п’ятою Бабою, що вже з розуму вижила,

традиційну кашу варитимуть біля клубу.

Хто не йтиме, не їхатиме трасою,

бачитиме, як питимуть, їстимуть і співатимуть

двадцять чотири діди і одна Баба,

які вижили.

 

Півтори тисячі інших теж варять кашу

у садочках, у гаях і лісосмугах –

подалі від людського ока, з магнітофонами,

по дві сім’ї на одне відро каші.

Вони теж будуть їсти, пити і співати.

Так повелося в колгоспі здавна.

Такий вже сьогодні день – і що тут казати.

 

Двадцять чотири діди для одної Баби

і ложку знайдуть, і миску, і чарку горілки.

Дарма, що Баба трохи чудна –

оце може весільної вам заспівати,-

а проте в орденах і в медалях у неї груди.

Очі великі у Баби, мов у старої корівоньки.

По вісім сльозин в кожному оці плаває.

 

Півтори тисячі інших вже нагадують про себе,

там і тут пробують силу своїх крилець

пісні-пташата. Далі вони смілішають і єднаються,

різнокольоровими зграйками шугають над селом:

вгору-вниз, туди і сюди, там і тут.

Так уже повелося, що плачуть і сміються.

Такий вже сьогодні день – і що тут казати.

 

Двадцять чотири діди, мов по команді, змовкають,

коли починає говорити одна Баба:

“Цю медаль, - вона каже, - вручили мені позавчора.

Це б Михайлу, найстаршому, малось її носити.

А ця – “За відвагу” – Семенова: в сорок шостому

привіз її друг його, Нодар із Тбілісі.

А це мого третього орден – Сашка-артиста…”

 

Півтори тисячі інших не раз і не два про це чули.

 

“А це вже Іванів мовби… Чи Федорів?

Тут, бачите, за Прагу, за Берлін і за Варшаву.

А ця – Василева, а це – Петрова, найменшого,

                                                                        сьомого.

І казала ж йому, що без нього обійдуться.

А ці всі – чоловікові: того травня Микола був з нами.

А тепер нас двадцять п’ятеро.”

“Меншає солдатів”, – погодились двадцять чотири

                                                                                   діди.

 

Півтори тисячі інших, коли вже нема горілки,

двадцять чотири діди та одна Баба,

коли вже не видно очей, плачуть

і розходяться по домівках.

Завтра їм рано вставати.

Завтра ще люди продовжуватимуться.

По вісім сльозин в кожному оці у Баби.