С І Ч Н Е В І     П Л А Ч І

 

 

 

 

1

 

Мамо,

навесні цього року

збудиться перший дощ,

потечуть теплі краплі по шибах

хати моєї – з-поміж них

я впізнаю і Ваші сльози.

Як зіп’ю їх вустами, як?

Хоч тонка оця шибка й прозора,

але сльози і дощ на тім боці.

 

 

2

 

Днями, мамо,

Олеся поважно мовила:

“В оцих чобітках

я буду їздити до баби Рози,” –

взула інші, підношені,

і пішли ми на сонячну вулицю.

В прозорому повітрі кружеляли

блискітки рідкого снігу,

мовби це саме сонце

перекидало їх з променя на промінь.

На якусь мить я звів очі к’горі,

в той бік неба, де воно було сірішим,

і мені здалося, що я

виразно бачив зірки.

І зітхнув.

 

 

3

і сниться мені, що сонце не з того боку сходить, я прокинулась, штовхнула батька да й кажу: побачиш, сьо­годні Володька приїде

 

Сонце котилося звично –

я стежив, вгорьований свідок того,

як опівдні воно повернуло назад

і зайшло на сході

восьмого січня о дев’ятій вечора.

Це сталось чи, може,

тишу питаю з надією, станеться

потім? А марне питаю.

 

 

4

 

Її охрестили в сім років,

відтак нарекли Катериною.

Але Роза так і лишилось

єдиним ім’ям

на десяток довколишніх сіл.

Ой два імені

в нашої матінки

та було.

 

 

5

 

Кому ж бо отак іще знати,

мамо,

як не мені, що весна,

і літо кожнісіньке, й осінь –

що не днина в селі – робота.

Аж тепер, на святках,

’дне на одного ми надивимось,

наговоримось.

Он і дядько, і тітка приїхали.

„Та й куди ж ти, сестрице, зібралася?

В магазин по хлібець

чи й на поштоньку?”

 

 

6

 

Поміж царством небесним і царством земним –

лише сніг.

Буде бачити нас до весни

ця земля уві сні.

Цвіркнуть якось у неї з грудей

ручаї молока –

і царство небесне на землю зійде

по місточку листка.

Неперервна минущих людей

неминаюча музика.

 

 

7

 

Крізь вікно, що з моєї кухні,

вранці загляне квітками до нас

біла вишня.

Запашні Ваші очі, матусю,

тоді ми згадаємо знову.

Тонесенька шибка між нами –

льодинка прозора –

на сонці ясному водою стече.