ДЛЯ МОЄЇ
МАЛЕНЬКОЇ ДОНІ
ЖОВТЕ, АЖ СОНЯЧНЕ СЛОВО
З ВІКНОМ ПОМІЖ ДОНЬКОЮ І МНОЮ
А піднесіть її до шибки
ближче…
Дарма, що я на сина
сподівався –
це навіть ліпше так:
спочатку – нянька,
а потім – лялька.
А піднесіть її до шибки
ближче.
можливостей людських,
чий вік, як день:
ти – нова зірка лиш для
астрономії людей –
здалеку всі сонця їм
видаються зорями.
Тепер я бачу в цім
віконці,
що сонце ти. Яке ж бо
сонце!
Колись, мо’, ще й поб’ються
парубки
за тебе гарну. Та в цім
дневі
он завтра дідові твоєму
Василеві
сорочку білу розірвуть
на пелюшки
дядьки замурзані на
тракторному стані –
він їм за те могорича поставить.
Прозорий страх в очицях
дивно гарних,
немов жива водиця у
відерці.
Чекай, веселкою невдовзі
розкладеться
тобі стерильно
біла нудь лікарні.
Пізнаєш зойки спалахів і
тихе загасання,
і в бабиній печі
березове світання.
А піднесіть її до шибки
ближче.
Дарма, що я не можу
доторкнутись –
бо ж доня – сонце: он як
обпекло
її вогнем мені чоло.
Та піднесіть її до шибки
ближче.
в ніщо з нічого дзвінко крапле.
Ти в руслі цім, мов
нетямкий кораблик,
пливеш всього лиш сім
годин.
А ми – два береги – з
твоєю ненею:
тривогою черленою, травицею зеленою.
А нам би хвилею під
порухи невмілі
і течією неквапливою, і
вітром –
щоб ти пливла притишено
цим світом.
Та мов два береги ми,
доню, занімілі.
До моря мчать тебе
рівнинні ріки –
а ми ж у гирлі спинимось
навіки.
Впокориш хвилю грізну, білопінну,
то повертайся в батькову
оселю.
Нема в світах планети
понад Землю,
Нема в Землі землі над Україну,
немає споминів чорніших,
аніж наші,
і вин хмільніших, ніж у нашій чаші.
А піднесіть її до шибки
ближче.
Дарма, що я у просторі
не вічний,
бо доня – в часі знак
безсмертя віщий.
То ж піднесіть її до
шибки ближче.
БЛАКИТНЕ СЛОВО
З ОСІННЬОЮ ТЕМОЮ
Не бійся, доню, день надпить очима,
не бійся сонця, сутінків
і тьми,
ні літа-дядечка, ні
тітоньки-зими,
ані людей поміж людьми,
ані безодні під крильми.
Гусоньки, доню, гусоньки
серденятами в небі
вистукують.
Поїзди всі й авто зупинилися,
задивилися,
розгубилися…
Не бійся півня, цапа та
корови,
безбарвних днів і
кольорових снів,
ні чорно-білого безладдя
навесні,
ні сміху-полум’я в мені,
ані вогнів, що аж на
дні.
Гуси-гуси, гусенята,
та ж візьміть нас на
крилята,
понесіть до мами й тата:
там є їсти, там є пити,
ще й хороше походити.
до білих стартів –
чорних повертань.
Як давнє сонце-диво,
таїна проста:
на дні – вогонь, над ним
– вода…
Не бійся, доню, лиш
згадай.
Ой, не сподобалась,
доню,
їм наша пісня.
Полетіли… Нічого,
мо’, задні візьмуть.
СЛОВО, ДЕ НА ЧІЛЬНОМУ
МІСЦІ –
ОРАНЖЕВИЙ
ВЕДМІДЬ
А це дивись: оранжевий
ведмідь.
Що він оранжевий, тобі
те байдуже.
А я, проживши сто
століть,
такого ще не бачив
майже.
Бо я, проживши сто віків
(якщо твій день вважати
роком),
непересічні випадки такі
на зуба брав, лиш
звіривши на око.
Півістини для мене важив колір:
як сіре – вовк, блакитне
з жовтим – зрада.
В спектральнім
замкненому колі
я обертався довго і не
падав.
Та хто змістив мій центр
тяжіння,
що маю зрадити орбіті?
Це, певно, там, тоді, та
жінка,
що продавцем в “Дитячім
світі”.
В коробці туго перев’язаний
ведмідь
лежав німим оранжевим
протестом.
“Це незвичайна іграшка,
візьміть.”
А що було поза
контекстом?
Яшо там стояло віддалік
і падало на мене слова
тінню,
немовби гама-променів
потік
на чорних сумнівів
боління?
Хто б міг подумати, що
тріщину в броні
мені спричинить саме цей
удар?!
І я його тобі оце приніс
без афоризмів мудрих в
накид на товар.
Орбіт не вибирають в
моїм віці,
основ бетонних не
міняють і стовпів.
Оцей ведмідь в мені вже
не на місці –
і я його приніс тепер
тобі.
Прийми, мов совість, щемний дар –
не я ж прорік біблейське
милосердя.
А все ж:
залиш під серцем
сонячний плацдарм
оранжевим ведмедям.
СЛОВО З ФІОЛЕТОВОЮ
КУЛЬМІНАЦІЄЮ
Що білий світень – то білий мольберт,
біліше снігу –
полотно-поле,
навсібіч біла, як доля, - смерть,
біліша смерті – солодка
воля.
У центрі світу, як білий
вітер – я,
як біла хмарка – матінка
моя.
Тільки тінь від неї фіолетова…
В річці пам’яті – водиця
фіолетова…
Плине спомин, наче човен
–
води повен –
фіолетовий…
Не чия ж бо мама, а
поетова.
У Данила-мельника
– нехай собі царствує –
та у Васьки канівської –
теж не чує –
наймолодша, найсвітліша
– доня Роза.
Ти така ж, Олесю,
світлокоса.
Намалюєм, наче хмарку сивопінну,
бабу Розу з фіолетовою
тінню.
До цієї фарби доторкнутись віршем
хочеться найбільше.
Та цієї фарби, хоч живу
не вперше,
я боюся вперто.
Змию з пальця-пензлика
згуслу кров свою
та ще спробую.
Висока-висока гора –
страх.
Запеклося терпіння на
сірих вустах.
Мов Сизиф,
очима, молитвами та руками
штовхаю до хмар
фіолетовий камінь.
А це така моя картина:
то – біла мама, як хмарина,
а на землі від неї тінь
–
з високих гір – на
урвища круті,
а під фотонним сонячним
дощем
в долині річка пам’яті
тече –
пливе униз безвеслий човен –
то мамин спомин, води
повен.
Та по хвилі все починається спочатку коли до закінчення картини лишається всього лиш одна крапля поту прямі-
сінько на
очах фіолетова річка
маминої пам’яті ви-
ходить з берегів
цей фіолетовий всесвітній
потоп
знову змиває з
картини все о фіолетовий жах до-
ню не
сідай до того човна чим же ви завинили
мамо що така
у вас пам’ять ні
втішити її ні
втишити куди ти доню не сідай до того човна
змию з пальця-пензлика згуслу кров свою
та ще спробую
мов Сизиф
очима
молитвами
та руками
штовхаю до хмар
фіолетовий камінь
висока-висока
гора
страх
запеклося
терпіння
на сірих
вустах
СЛОВО З ЧЕРВОНОЮ
КВІТКОЮ
А тепер… Аж тепер, коли
ти принишкла,
мовби щойно відкрита
книжка,
мов росина пресвітла на
синім світанні,
мовби вірш у мені той,
що буде останнім.
Аж тепер, коли я –
насторожений вибух,
що завмер на півслові,
немовби на фото:
суміш полум’я, попелу й
поту
на перетині шепоту,
крику і схлипу –
ось такий я, увесь,
мовби вибух
в ненадійній непевній
оправі,
із червоною квіткою в
правій.
Лиш тепер…
(як тобі пояснити, що
квітка – не символ, а уявний центр
тяжіння, навколо якого
рухаюсь по уявній орбіті любові,
бо поезія – завжди
любов; це почалося так давно, що важко
й сказати, чи не є та
любов уявною і, зрештою, чи не вигадав
я самого себе)
…коли поїзд рушив
з міста А до далекого
міста Б,
обламавши гілля на
щоденному “мушу”,
мов пустилися берега,
тиші і суші,
мов пустились удвох: ти
– мене, я – тебе.
І тепер прочиняються
двері вагону,
мовби з космосу чорного
– з тамбура,
мовби води нестримні
розмитою дамбою,
чоловік, що заходить,
стає на проході
і наосліп гармошку лама
на акорди.
Питаються зліва: “А ти б
отак зміг,
мов голим на сніг, на
осуд і сміх?”
А справа мовчать, все
сумні й непомітні,
між білих монет
вибирають мідні.
І кажуть позаду, що
пенсія ж є –
нажебрає і проп’є.
А коли перший кинув
копійку,
а коли другий кинув
копійку,
а коли третій кинув
копійку,
то ми кинули, доню,
квітку.
Пам’ятаєш: ми кинули квітку?
Не забудеш: ми кинули
квітку?
(не символ, а реалія,
яку я зростив на згарищі власної сліпоти.
Це було так давно, що
годі й згадувати, хто ж все-таки кинув
мені до зім’ятого
кашкета поміж копійок на хліб зернину. Я
посіяв її навмання,
наосліп – і от маємо…)
Він очима до неї
донюхувавсь,
наче пес до заморської
їжі.
Дослухався до неї
вустами,
наче я до зачатого
вірша.
Він її видивлявся
пальцями –
світло війни йому очі
ріже…
ще й досі…
А тепер… Ти не думай
сьогодні про це –
то простісінька казка з
трагічним кінцем.
Хай тебе не турбує
квітка.
Ти посієш таку по зимі,
улітку.
Він розірве її, але це
не поразка –
так до нього було сто
чотири рази.
Я ж чекаю сто-енного,
дива-дивного,
ще зеленого,
не достиглого…
“Що на тій доріженьці
три старі дуби.
Полюбив дівчиноньку,
та й не долюбив.”
Я співатиму, а ти спи…
“Полюбив дівчиноньку,
та й не долюбив.”
(Чи зрозумієш ти, що
квітка не була символом? Чи збагнеш
коли-небудь значимість
того, що я умовно називаю поезією?..)
“Жаль, що не долюбив.”
А ти, доню, спи.
Спи.
ЗЕЛЕНА КОЛИСКОВА
В СІЧНІ
А що тій вербиченьці,
доню, сниться?
Та все зелен-листя.
А про що в берізоньки
журна пісенька?
Та про зелен-кісоньки.
Що болить билиноньці в
корені щоденно?
Листеня зелене.
А їм зимно, а їм дивно,
що весни іще й не видно,
що так біло, гірко й
довго
до зеленого… до того…
Ми запросим
їх до хати
з нами нічку переспати.
Посміємось трішки та поплачем трішки,
покладем їх поряд на зелене ліжко.
А що тому щиглику та
синиці
тепер, доню, сниться?
А що тому вітрові попід
вікнами,
злюці білоіклому?
Що замислив заєнько, сірий, волохатенький?
Ой, зелену хату…
Все їм зимно, все їм
дивно,
що весни ніде не видно,
що так довго, гірко й
біло –
там щось бігло й не
добігло.
Відчиню я теплу думку
їм для схову-порятунку.
Посумуєм трішки, позимуєм трішки,
покладем їх спати на зелене ліжко.
Що твоєму таткові, доню,
сниться –
цілу ніч не спиться.
Десь немає з вирію
чайки-пісеньки –
згинула без вістоньки.
Слухають сльозиноньку вже дві ночі щоки.
Ой, зелений спокій.
Так їм зимно, а ще дивно,
Яшо не чути і не видно
ані з півночі, ні з
півдня,
ані тиші, ані півня,
ані сміху, ані смутку,
ні від прірви порятунку.
До безсмертя – пішки, і
до смерті – пішки,
а тоді спочинем на зеленім ліжку.
А чи тобі, доню,
спиться?..
А що тобі, донечко,
тепер сниться?..